LITMIR.BIZ

Скачать книгу

крикнув він і кинувся назустріч.

      Односельці обнялися. Зараз не існувало на світі найрідніших людей, хоч ця зустріч була першою після тієї достопам’ятної ночі на околиці рідного села.

      – Ти як? Звідки? – допитувався Левко, тормосячи Федора.

      – Та я з четвертого листопада у Львові! – говорив Мороз.

      – А я тут прибув за тиждень перед тобою. Де воював?

      – Цитадель!

      – То ж треба! А я поруч був, на Головній пошті…

      Позаду почувся звук клаксона. Це Семен Кульчицький нагадував, що пора від’їжджати.

      – Мені пора! – сказав Левко.

      – Та й мені прийдеться доганяти своїх! Ти зараз куди?

      – У Тарнопіль.

      – Та й ми приблизно туди ж! Мо’ здибимся! – відказав Федір.

      Вони востаннє обнялися і розійшлися. Федір Мороз побіг доганяти свій рій, а Левко Вовк винувато сів поруч шофера.

      – Знайомий? – поцікавився Василь Вишиваний.

      – Сусід! – відповів Левко.

      Йому було сумно, що так коротко тривала зустріч з Федором. Він мав багато чого розповісти Морозу, а найбільше подякувати за той синяк під оком, отриманий у перший день серпня 1914 року.

      Із задуми його вивів голос Вишиваного.

      – Ви знаєте дорогу, пане підхорунжий? – запитав він.

      – Якщо їхати на північ… пане полковнику, то навіть дуже добре! Я з цих країв, – відповів Левко.

      Його підтримав і Кульчицький.

      – До того ж, пане полковнику, дорога на схід зараз заповнена нашим військом. Не думаю, що нам вдасться швидко добратися, – сказав водій.

      – А якщо ми звернемо на північ, то через Жовкву і Кам’янку виїдемо на дорогу на Броди, – говорив Левко. – Дорога має бути безпечною, бо північні терени ще наші.

      – Тоді везіть! – згодився Василь Вишиваний.

      Зрештою з’ясувалося, що Левко був правий. Північний шлях виявився не тільки швидшим, але й, що найголовніше, безпечним. Польське військо затримали на околицях Рави-Руської, а на українській території панував порядок, якщо він взагалі можливий у час війни. Тим не менше, полковник Вишиваний відзначив, що на теренах Жовкви, яку вони проїхали, не зупиняючись, все виглядає так, наче і війни немає.

      Зрештою, не все можна і побачити, рухаючись у критому автомобілі – а у Куликові довелося підняти тент, бо починав накрапати холодний дощик.

      Полковник зауважив, що чим далі їхав автомобіль, тим сумнішим ставав підхорунжий. Коли ж стан Левка зауважив і Остап Луцький, Вишиваний поцікавився у чому справа.

      – Недалеко звідси моє село, – нехотя відповів Вовк.

      – Ми його проїдемо?

      – Ні, нам не по дорозі.

      Левко не бачив, як Василь Вишиваний подивився на Луцького, а той, одразу зрозумівши що до чого, байдуже знизав плечима. Мовляв, вирішувати вам.

      – Від вашого села можна добратися до Бродів, куди, зрештою, ми і прямуємо? – запитав Вишиваний.

      – Так, туди йде дорога, – відповів здивований таким запитанням Вовк.

      – Тоді

Скачать книгу