LITMIR.BIZ

Скачать книгу

це майже хулою. Як виявилося, це було лише для того, щоб одягнути її для нового війська. Хто мав, чистив нагороди, отримані на війні.

      Деяка затримка виникла у Смолярів. Однострій, у якому повернувся з війни батько, був один, а претендентів на нього виявилося двоє. У Михайла з Миколою навіть виникла перепалка, кому дістанеться батькова уніформа, але на повірку виявилося, що обидва сини явно не дотягують до батькової комплекції. Однострій висів на них, як на перекладині опудало, що навіть змусило усміхнутися маму, котра всі ці дні ходила, як у воду опущена.

      – Нічого, сини! – заспокоїв їх Яків. – Якщо беруть до війська, то видадуть однострій! Може, навіть файніший, аніж мій.

      Зрештою, це помирило братів і знову засмутило маму.

      Того вечора понеділка у хатах перетинців довго світили свічки і лампи. Навіть там, де не було рекрутів, не спішили лягати спати, а йшли до сусідів, щоб їх підтримати. Напевне, єдиними, хто залишився у такий час вдома, були Білецькі та Орина Ребрик.

      Повернувшись додому півтора року тому, Білецький так і не зміг влитися у спільне життя села. Раніше, ще до війни, Тома не спішив робити звичну в селі роботу, адже гроші товариства Качковського були великою підмогою у сім’ї. Тепер же, після того, коли навіть згадувати про це було небезпечно, Томі довелося робити все самому, адже він залишився єдиним чоловіком. Це, а також думка, що у його поневіряннях концтаборами опосередковано винні односельці, не сприяло порозумінню між ними.

      Залишилася вдома й Орина. Жінка майже одразу після повернення відчула ворожість жіночої частини села, але до чогось серйозного не доходило.

      Щоправда, вже наступного дня проводжати в армію односельців відправилися всі, за винятком одного лише Томи Білецького. Біля церкви на них вже чекала спеціально прибула з Кам’янки поборова комісія на чолі з молодим офіцером, зірочки на синій петлиці якого вказували на підпоручника січових стрільців.

      Тільки кинувши побіжний погляд на офіцера, Андрій Валько стрепенувся. В офіцерові він упізнав Павла Гайворонського, з яким спізнався ще на Маківці. Андрій стояв у черзі рекрутів десь посередині, разом з іншими перетинцями, тому йому захотілося підійти до завітного столу одразу, але його стримав брат Михайло.

      – Ти куди? – схопив той Андрія.

      – Я його знаю, – відказав брат. – Воювали разом.

      – Будь тут! Забув дисципліну?

      Андрій притих. Дійсно, в армії найголовніше – дисципліна, а майже дворічна перерва все ж зробила свою справу: колишній січовий стрілець аж надто звик до мирного життя.

      Черга просувалася досить швидко, писар ледве встигав записувати прибулих чоловіків, а молодшому Вальку здавалося, що він стоїть на місці. Можливо, не будь поруч старшого брата, він став би перед завітним столом раніше, але невдовзі все ж охолов і, коли надійшла його черга, вже був спокійний.

      Павло Гайворонський упізнав його одразу.

      – Андрію? Ти?

      – Я, – радісно відказав Валько і після ледь вловимої паузи закінчив: – Пане підпоручнику!

      – Кинь,

Скачать книгу