LITMIR.BIZ

Скачать книгу

якщо Костомаров буде на нашому боці… Ви не подумали про те, що ті ж студенти опустять вас з висоти на долівку, коли переконаються у двоєдушності свого кумира?

      – Підтримувати страйку не буду, – звісив голову Костомаров, – від цього постраждає наука… І прошу… прошу не судити про мої погляди у зв'язку з епізодом сорок сьомого року.

      Ми помітили, як сіпнулися похилені плечі Шевченка, нервово смикнувши вус, він підвів спідлоба великі сиві очі, проказав:

      – Не блюзнірствуй, Миколо. Цей епізод коштував нам цілого життя…

      – Я гадаю, Тарасе, – відповів Костомаров, не дивлячись нікому у вічі, – що кожен з нас мав досі час осмислити содіяне раніше. Для мене важливе тепер тільки одне – наука.

      – Гаразд, – наступав студент. – Та коли так, то як ви, жрець науки, могли, не кривлячи душею, причащатися у церкві? Невже ви це робили з вірою? Ви двоїтесь у всьому: адже на ваших лекціях ми ні разу не почули містичних інтонацій. Навпаки…

      – Я нікому не дозволяю втручатися у моє духовне життя, юначе, – підвівся з крісла Костомаров. – На лекціях читаю російську історію, а не богословіє. І якщо я обурювався інквізицією, то це ще не означає, що в мене зародилися сумніви щодо віри в Христа.

      – Божок упав із п'єдесталу, – скрушно промовив студент.

      Костомаров мовчав, та ми бачили, що він збирається з думками. Врешті мовив:

      – Я бачу, як накочується лихо на нас усіх – на країну, народ. Ви, нігілісти, стаєте тією руйнівною силою, яка не знає, що будувати на розчищеному місці. Нині ви ліберальні базіки, завтра – герострати, а потім – біржові гравці! Вибачте, можливо, я не маю рації… Час розсудить нас, хлопче. Я ж до кінця днів моїх говоритиму тільки мовою науки, а до всього іншого, у чому не вмію розібратися, буду застосовувати один принцип – мовчання.

      Чернишевський вийняв руки з кишень, стиснув до хрускоту пальці, й сказав спокійно, владно:

      – Хвороба мовчання, Миколо Івановичу, породжує більшу, набагато небезпечнішу болість – байдужість до громадських справ. Це зло, мій старший друже, вельми підступне: воно паралізує вільний розвиток мислі. Звикнувши до комфорту мовчання, ми стаємо апатичними, а це призводить нас до загальної сонливості, летаргії… Дозвольте відкланятися.

      Чернишевський вийшов, за ним подався студент. Ми удвох з Акакієм, розгублені й зніяковілі, стояли біля входу, не знаючи, як повестися. Костомаров винувато розвів руками – як бачите, дорогі, літературний вечір не вдався.

      Підвівся і Шевченко.

      – Хто ви, панове-молодці? – звернувся до нас. – Та бачу, бачу – кавказці. Студенти, певне? То ходімо, проведете мене до академії, а по дорозі побалакаємо.

      Тарас Григорович розпитував нас про Грузію, ми охоче розповідали про бурхливу, криваву історію нашого краю, про входження Грузії до Росії, словом, як писав Лермонтов, розмовляли «о славе прошлой и о том, как, удручен своим венцом, такой-то царь в такой-то год вручал России свой народ…» Шевченко дивувався: як багато спільного

Скачать книгу