LITMIR.BIZ

Скачать книгу

раму Любартового замку, зчинилася веремія. Ярмарковий ритм умить порушився: обвішані шовком та оксамитом литовські жидове, що з самого досвітку звихались у натовпі, перші прослизли до оборонного муру, ховаючись із своїм крамом за вірменськими ятками; львівські вірмени перестали провадити гендель – застеляли плахтами ляди з шафраном, перцем і заморськими винами; українні кметі, покинувши рибу, мед, віск, бігли, штовхаючись, уділ майданом, щоб не проґавити оказії, тільки тверські торгові люди, мовчазні й незворушні, стояли, ніби нічого й не трапилося, із сороками з соболиними, бобровими й горностаєвими шкурками і зневажливо знизували плечима:

      – Невидаль яка! Гусе-е-льники…

      Замкові козачки, одвірні, служки, кухарі, забувши, по що їх послали підстолії та підчаші, протискались крізь натовп луцьких міщан, котрі виходили на майдан у ярмаркові дні не так задля торгів, а щоб прочути новини, які інколи просочувалися крізь мури замку; шляхтичі й бояри стримано споглядали видовище збоку; найближче стояли цікаві до всього волинські кметі й каланники в смушевих шапках і широкополих кожухах.

      Від річкового причалу, де розмістилися торгові комори й купецькі гости[1], наближався строкатий гурт чоловіків у червоних, синіх та зелених свитах, з дудами, бубнами, лірами, гуслями.

      Скоморохи зупинилися перед юрбою, що вигнулась півколом на майдані. Наперед вийшов довговусий молодий гусляр і, кланяючись у пояс, пробіг очима по обличчях, оцінюючи перш за все маєтність публіки, а ще й вроду жінок та дівчат, що хорошіли перед ним у напруженому чеканні втіхи.

      Енергійним рухом перекинув гуслі з-під пахви на живіт, поправив ремінь на шиї і, подаючи знак своїй братії, вдарив пальцями по струнах:

      Гопки, гопки витинають,

      Кроком, кроком присідають,

      А Миколка плеще в руки,

      Та підскакує до любки,

      Боже їх спаси-и-и! —

      заспівав гусляр дрібушечки для привітання, а скомороший хлопчик-танцюрист загамселив тріпачка по осклизлому від льоду бруку.

      – Ой потішники ви мої! – сплеснула від захоплення у долоні дівчина в білому кожушку й гарячій шалевій хустині.

      Чорновусий гусляр обпік дівчину карим поглядом, мов смолою, підморгнув хвацько; дівчина зарум'янилася, метнулася, щоб стати за чиюсь спину, та натовп, мов стіна, стужавів позаду – сховатись було нікуди. Гусляр вигукнув:

      – Гей, та не втікай, голубонько, постій, крале чорноброва, покажи своє личко, най ся подивлю, чи то калиною, чи карміном, а чи морозом щоки й губки рум'янила. Милі братове, упадем – не пропадем, шпільнемо нині не за дукат угорський, не за гривну краківську, не за квартник львівський та й не за простибі, а за небесні очі й малиновий усміх цієї пишної чічки!

      Дівчина підвела голову, грайливою усмішкою зігнала ніяковість з обличчя й мовила задьористо:

      – Та й баламут же! Ну то грайте, заплачу!

      Дружно вдарили дударі, гупнув бубніст квачем по лункій шкурі, і разом притихли; біля гусляра став лірник, покрутив корбою, і полилася завоїста, гейби весільна, аж терпка мелодія, пересипана, немов морозне повітря блискітками інею, вкрадливим бренчаниям гусельних струн:

      А в тій світлиці стоїть Орися,

      Убиралася й наряжалася.

      До церкви пішла, як зоря зійшла,

      У церков зайшла і засіяла.

      Там пани стояли та й ся питали

      Чи ти царівна, чи королівна?

      Дівчина слухала, не зводячи погляду з гусляра: він співав, легко водячи пальцями по струнах, плавно торкаючись їх, і дивно перемінювався в її очах з веселуна й балагурника в зацного лицаря. Пісня змовкла, і дівчина сказала тихо:

      – А я ж таки Орися…

      – Ясочко ти моя! – знову став гусляр жартуном. – Чи ти Орися, чи ти Марися, а ми ще тебе й налякаємо, тільки мамі не жалійся!

      З гурту скоморохів – де він тільки був захований – вийшов, перевалюючись з боку на бік, рудий ведмідь, тягнучи за собою ланцюг. Він підвівся на задні лапи, висолопивши червоного язика.

      Вискнули жінки, крик переполоху покрився реготом, ведмідь повернув голову до проводиря-циганчука.

      – Не балушись на мене, – мовив циган до звіра, – а поклонися чесному панству й похвались, яким розумом Господь тебе нагородив і якої науки в паламаря навчився. Ну, Гаврилку клишоногий, покажи, як дівоньки чепуряться.

      Ведмідь кумедно вклонився, простяг убік лапу, ніби тримав у ній люстерко, а другою повів понад очима і по морді.

      Сміх покотився над майданом, а клишоногий Гаврилко, виконуючи волю господаря, уже танцював, перекривляв суддю, який сидів за суддівським столом, лицаря, що йде із списом у бій: вставляв палицю під пахву і поривався з нею до натовпу; пив пиво з кухля, наслідував попа, що йде із заутрені, потім пішов у обхід, простягаючи циганову шапку, в яку посипались півгроші, квартники, динари.

      – За яку провину даєш серебро дияволу в жертву, велику

Скачать книгу