Варан - Марина и Сергей Дяченко Блукаюча Іскра

Скачать книгу

лице – Варан не встиг ухилитись. Спалахнули іскри, полетіли зі стелі, мовби підсвічені сонцем дощинки. Варан завважив, що сидить на долівці, як перед тим Лиско, і підлога хитається, мов перевантажений човен.

      – Відповіси, – зловісно відказав причальник над самою його головою. – Один бурдюк я з тебе списую, як відшкодування… збитків. І щоб я тебе більше не бачив, щеня!

      І підхопивши скриньку, поспішив слідом за горні, на ходу вигукуючи:

      – Мій пане, праворуч! Прошу поїсти, перевдягнутися, умитися, адже піддонці – вони піддонці і є…

      Варан підняв з підлоги свої окуляри. Витер кров з підборіддя.

      Нічого, подумав. Попадешся ти мені в сезон.

* * *

      Як завжди, не вистачало дня. Або хоча б години. Ну а вже півгодинки завжди не стає…

      Метушилися. Пакували речі, ховали в сухі криївки. Знімали з завіс двері, змащували жиром непотрібні в сезон інструменти, зашивали в мішки, швартували по сараях. Припасали їду на ковчегу; востаннє оглядали поля – чи всюди добре лежить сітка, чи не змиє донна течія перший врожай репсу.

      Дощ ослабнув, а потім перестав зовсім. Уперше за міжсезоння.

      Діти верещали, бігали по селищу, обіймалися:

      – Сонечко, сонечко! Визирни в віконечко!

      Небо виразно посвітлішало. Море взялося брижами.

      – Хутчій, хутчій!

      Варан допоміг матері залізти в човен, посадив малечу одну по одній. Заліз і собі, сів веслувати поруч із батьком.

      – Ну, хай Імператор помагає, – уривисто сказав той. – Нумо.

      Берег віддалявся. Ковчег ставав усе ближче – кособоке селище на воді, обвішане мотузяними драбинами, з ріденькими димками, що здіймалися з багатьох коминів.

      Човен хитався. Малечу стало нудити.

      – Мамо, це Шуу під водою ригає?

      – Не повторюй дурниць… Це Імператор відкрив греблю, і тепер вода підіймається.

      – А чому ми так хилитаємось?

      – Мовчи…

      Дістались до високого облавка ковчегу. Вилізли, підняли човен; сяк-так розташувалися в крихітній кімнатці-каюті. За стінкою з натягнутої шкури плакало сусідське немовля.

      Витягнулися на жорстких полицях. Завмерли, прислухаючись, як вирує ззовні вода.

      – Ма-ам… – заскімлила Лілька.

      – Чого?

      – А можна я собі намисто куплю скляне?

      – Можна…

      – А я, – басом сказала Тоська, – нічого собі не куплю. Я грошей назбираю і на великій черепасі покатаюся. За хвилину монета… за хвилину монета, отак.

      – Ти перше грошей надбай…

      Ковчег хитнуло. Ще й ще; Тоська сіла на лавці, закриваючи рота руками:

      – Ой, мене знудить зараз…

      – То вийди.

      – Боюся, що змиє…

      – Варасю, вийди з нею.

      Варан підвівся, взяв маленьку за плечі, витягнув на вузький дашок над бурхливим морем; небо було геть світле, над морем висів туман, і напівзатоплене селище здавалося несправжнім, примарним. Біля самого берега з-під води стирчали дахи. У Варановій хаті вода дійшла вже до рівня столу…

      Якісь

Скачать книгу