LITMIR.BIZ

Скачать книгу

було боязко. А от вона здавалася аж занадто веселою – ми обидві в той період не відзначалися урівноваженістю. Я розповіла їй про Антоніо, про повістку в армію і сказала, що надумала: без його відома – він би мені цього ніколи не дозволив! – я збиралася звернутися по допомогу до Марчелло або й до Мікеле, щоб витягти його з цієї біди.

      Я перебільшувала ступінь власної рішучості. Насправді я сумнівалася: з одного боку, я почувалася зобов’язаною це зробити, адже Антоніо так страждав через мене, з другого – я хотіла порадитися з Лілою саме тому, що була переконана: вона скаже мені не робити цього. Але через свою неврівноваженість у той період якось не подумала про її стан.

      Лілина реакція виявилася двозначною. Спершу вона підняла мене на сміх. Сказала, що я брехуха, що насправді я дуже кохаю Антоніо, раз вирішила особисто піти до Солар і принижуватися, знаючи наперед: через минулі події вони б заради нього навіть пальцем не поворухнули. Але потім відразу рознервувалася, то хихотіла, то серйознішала, то знову починала сміятися. Урешті сказала: добре, сходи, побачимо, що станеться. І додала:

      – Якщо говорити по правді, Лену, то чим відрізняється мій брат від Мікеле Солари або Стефано – від Марчелло?

      – Що ти хочеш цим сказати?

      – Що мені, мабуть, треба було вийти заміж за Марчелло.

      – Я тебе не розумію.

      – Принаймні Марчелло ні від кого не залежить, чинить, як йому заманеться.

      – Ти це серйозно?

      Вона відразу заперечила сказане, перевела все на жарт, але мене це не переконало. «Не може бути, щоб вона справді змінила свою думку про Марчелло, – подумала я, – усі ці смішки не мають значення, просто ознака чорних думок і переживань через те, що стосунки з чоловіком не склалися так, як хотілося».

      І я відразу отримала підтвердження свого здогаду. Ліла посерйознішала, примружила очі, що перетворилися на дві щілинки, і сказала:

      – Я піду з тобою.

      – Куди?

      – До Солар.

      – Навіщо?

      – Щоб зрозуміти, чи захочуть вони допомогти Антоніо.

      – Ні.

      – Чому?

      – Бо Стефано розсердиться.

      – Та яке мені до того діло! Якщо він звертається до них, то й мені можна: я його дружина.

      15

      Мені не вдалося її відрадити. Якось у неділю, у день, коли Стефано зазвичай спав до обіду, ми з нею домовилися погуляти і вона змусила мене дійти до бару Солар. Ще коли я побачила її на новій, свіжопобіленій вулиці, то аж рота роззявила від здивування. Одягнена і нафарбована дуже вишукано, вона не була схожа ані на колишню неохайну Лілу, ані на Жаклін Кеннеді з журналів. Якщо говорити про фільми, які нам подобалися, вона найбільше нагадувала, мабуть, Дженніфер Джоунс у «Дуелі під сонцем» або Аву Ґарднер у стрічці «І сходить сонце».

      Ідучи поряд з нею, я ніяковіла і водночас відчувала наближення небезпеки. Мені здавалося, що окрім пліток вона ризикувала подати себе на сміх. Що перше, що друге зачепить і мене теж, як те невиразне, але віддане собача, що біжить за хазяйкою слідом. Усе в Лілі – зачіска й сережки,

Скачать книгу