Історія нового імені - Элена Ферранте Неаполітанський квартет (другой перевод)

Скачать книгу

Роздяглась і занурилася по шию.

      Тепло охопило мене, я відчула несподівану насолоду. Полежавши так трохи, я вирішила скористатися численними флаконами, розставленими по краях ванної. Через мить ванна наповнилася легкою піною, що з’явилася ніби з-під мого тіла і ледве не переливалася через край. Скільки ж у Ліли було всіляких чудових речей! Простий догляд за тілом перетворювався на гру, на задоволення. Я відкрила для себе губні помади, косметику, велике люстерко, яке не викривлювало відображення, фен. Після купання шкіра в мене стала гладенькою, як ніколи, а волосся – блискучим, пишним і ще світлішим. «Може, це і є те багатство, про яке ми мріяли в дитинстві, – спало на думку мені, – не якісь там скрині із золотими монетами й діамантами, а ванна з піною, у якій можна лежати хоч щодня, їсти хліб із ковбасою і шинкою коли забажаєш, мати багато місця навіть у туалеті, мати телефон, комору й холодильник, забиті харчем, світлину в срібній рамці на буфеті, де ти – у весільній сукні, мати весь цей дім, із кухнею, спальнею, двома балконами і кімнаткою, де я вчуся і де, хоч Ліла ніколи про це не говорить, скоро спатиме маля».

      Увечері я побігла на ставки. Мені кортіло, щоб Антоніо із захопленням мене приголубив, понюхав, насолодився тією неймовірною чистотою, яка підкреслювала мою вроду. Мені хотілося подарувати йому приємні відчуття. Але в нього це викликало побоювання. Він сказав: «Я тобі ніколи не зможу все це дати». Я відповіла: «А хто каже, що я все це хочу?» Він заперечив: «Бо ти завжди хочеш робити те, що робить Ліла». Я образилася, ми посварилися. Я була незалежною. Займалася тим, що сама хотіла, училася, горбилася й сліпла над підручниками. Я крикнула йому, що він мене зовсім не розуміє, що таким чином хоче принизити й образити, і втекла.

      Та Антоніо мене розумів, навіть занадто добре. Із кожним днем дім моєї подруги все більше мене зачаровував, перетворюючись на незвичайне місце, де я могла мати все, що забажається, місце, далеке від злиденної сірості старих будинків, у яких ми виросли, від стін із порепаною фарбою, потрісканих дверей, старезних речей, одних і тих самих із року в рік. Ліла намагалася мене не турбувати, я сама її кликала: хочу пити, хочу їсти, увімкнімо телевізор, подивімося ось це. До навчання охоти в мене не було, училася я через силу. Інколи просила, щоб вона мене послухала, коли повторювала щось уголос. Вона всідалася на канапу, я – за стіл. Показувала їй, які сторінки слід повторювати, і вона перевіряла, рядок за рядком.

      Тоді я й помітила, як змінилося її ставлення до книжок. Тепер вони її відлякували. Не бувало такого, як раніше, щоб вона мною командувала, нав’язувала мені свій ритм, бо їй вистачало кількох фраз, щоб осягнути загальний зміст і засвоїти його настільки, щоб казати: ось це найголовніше, відштовхуйся від нього. Коли вона, перевіряючи мої слова за підручником, помічала, що я помилилася, то говорила мені про це з тисячами вибачень: «Може, я щось не так зрозуміла, краще поглянь сама». Здавалося, вона ніби не усвідомлювала: її здатність схоплювати все на ходу без будь-яких зусиль нікуди не поділася.

Скачать книгу