На Західному фронті без змін. Повернення - Эрих Мария Ремарк

Скачать книгу

одні-єдині тільки нерухомі, але потім та голова підводиться вище, рука робить рух – і моя граната летить прямо туди.

      Біжимо назад, завалюємо траншею рогачками із загороджень, висмикуємо з гранат запобіжники й кидаємо ті гранати, забезпечуючи собі відступ. З найближчої позиції відкривають вогонь кулемети.

      Ми перетворились на небезпечних звірів. Ми не б’ємося, ми рятуємо себе від знищення. Гранати кидаємо не в людей, ми про них не думаємо, тепер на нас полює в тих касках, тими руками сама смерть; уперше за три дні ми можемо глянути їй у лице, уперше за три дні можемо від неї боронитися, нас пойняла скажена лють, ми вже не лежимо безвладно на ешафоті, чекаючи своєї долі, ми нищимо й убиваємо, аби врятувати себе, врятувати себе й помститися.

      Ховаючись за кожним виступом, за кожним стовпом дротяного загородження, ми кидаємо під ноги тим, що наступають на нас, жмути вибухів, і тікаємо далі. Гуркіт від розривів ручних гранат із силою віддається нам у руки й ноги; скоцюрбившись, мов коти, ми біжимо, підхоплені тією хвилею, вона несе нас, вона перетворює нас на нелюдів, на бандитів, убивць, мені навіть здається – на дияволів; та хвиля помножує наші сили, бо вселяє в нас жах, і лють, і жадобу життя; вона веде нас до порятунку й перемоги. Якби серед тих, хто наступає, був твій батько, ти, не вагаючись, кинув би гранату і йому в груди!

      Окопи першої лінії ми здаємо. Та хіба це ще окопи? Їх розбито, зруйновано, від них зосталися тільки окремі шматки, ями, з’єднані ходами, та вирви – і край. Зате втрати у ворогів дедалі збільшуються. Вони не чекали такого сильного опору.

      Полудень. Сонце пряжить, піт пече нам очі, ми витираємо його рукавами, часом із потом витираємо й кров. Надибуємо на перший більш-менш цілий окоп. У ньому солдати, вони ладнаються до контратаки, і ми приєднуємося до них. Наша артилерія відкриває потужний вогонь і не дає нам кинутись у наступ.

      Солдати в окопах позаду нас теж завмерли. Вони не можуть кинутися вперед. Атака захлинулася з вини нашої ж артилерії. Ми нетерпляче чекаємо. Вогонь перестрибує на сто метрів далі, і тоді ми прориваємося вперед. Єфрейторові, що біг поруч зі мною, відірвало голову. Він пробігає ще кілька кроків, а в нього з шиї дзюрком б’є кров.

      До справжнього рукопашного бою не дійшло, бо ворог відступає. Ми добігаємо до наших зруйнованих окопів і біжимо далі.

      О, це повернення! Ми вже дісталися до захисних резервних позицій, так кортіло туди заповзти, щезнути в них, але довелося повернути назад і знову бігти в той жах. Коли б ми тоді не були автоматами, ми б зосталися лежати, знесилені, безвладні. Однак щось тягне нас уперед, і ми несамохіть біжимо, скажено люті й лихі, ми прагнемо вбивати, бо перед нами наші смертельні вороги, їхні гранати й гвинтівки спрямовані на нас; як ми не знищимо їх, то вони знищать нас!

      По бурій землі, знівеченій, потрісканій бурій землі, що масно виблискує проти сонця, невпинно рухаються отупілі люди-автомати, наше важке дихання нагадує скрегіт, губи в нас пересохли, в голові

Скачать книгу