Три товариші. Чорний обеліск - Эрих Мария Ремарк

Скачать книгу

для закоханих пар, які не мали де заховатися від гамору великого міста. Отож Армія спасіння взялася до солідної операції – зробила в неділю облаву на грішні душі. Побожно, благочестиво й голосно гугнявили аматорські голоси свій текст. Бренькіт гітар створював гучний акомпанемент.

      Кладовище потроху оживало. З туману почулися вигуки, хихикання. Здавалося, ніби всі лави були зайняті. До самотнього борця, що виступив на захист кохання, приєдналися невидимі, але численні однодумці. На знак протесту швидко організувався контрхор. У ньому, певне, взяли участь і колишні військові. Їх підбурила мелодія маршу, і незабаром могутньо залунала невмируща пісня:

      – У Гамбургу я побував, Там бачив світ прекрасний…

      – «О, далі вже не опирайся», – звереснув іще раз хор старих дівуль, капелюхи закивали – Армія спасіння відчула себе у стані облоги.

      Та зло перемогло. У відповідь трубні голоси щосили гарконули:

      Своє ім’я я не назву, Бо я продажна дівка…

      – Ходімо зараз же звідси, – сказав я Пат. – Пісню цю я знаю. У ній чимало куплетів, один від одного кращий. Ходімо!

      І знову місто – сигналили машини, шаруділи колеса. Та воно все ще було заворожене. Нечутно сновигали вулицями автомашини, і фари їх світилися, мов котячі очі. Туман перетворив автобуси на великих казкових звірів, вітрини – на барвисті, сповнені різних спокус печери.

      Ми пішли вулицею повз кладовище, через містечко розваг. В імлистому повітрі, наче вежі, що вирували музикою та блиском, маячили каруселі. Чортове колесо яскріло пурпуром, золотом і сміхом; синіми вогнями мерехтів лабіринт.

      – Благословенний лабіринт! – вихопилося в мене.

      – Чому? – спитала Пат.

      – Бо ми були там самі…

      Вона кивнула.

      – Мені здається, ніби це було колись дуже-дуже давно…

      – Ходімо туди ще раз?

      – Ні, – сказав я, – зараз не треба. Хочеш чогось випити?

      Вона похитала головою.

      Яка вона була гарна! Туман наче легеньким серпанком оповивав її і робив іще чарівнішою.

      – Ти не стомилася?

      – Ще ні…

      Ми підійшли до павільйонів із кільцями й гачками. Перед ними висіли карбідні лампи, що випромінювали біле, різке світло. Пат глянула на мене.

      – Ні, – сказав я, – сьогодні не кидатиму. Жодного кільця. Хоч би й міг виграти усю винницю Александра Македонського.

      Ми рушили далі через майдан і міський сквер.

      – Десь тут має бути дафна індика, – зауважила Пат.

      – Так, її запах чути вже здалека. Виразно чути. Чи ні?

      Пат подивилась на мене.

      – Ні, таки справді чути…

      – Вона, мабуть, уже розквітла. І пахне тепер на все місто…

      Я обережно подивився праворуч і ліворуч, чи немає десь вільної лави. Але чи то через бузок, чи тому, що була неділя, чи нам просто не щастило, але вільної лави я не побачив. Усі були зайняті. Я глянув на годинник. Було вже за північ.

      – Ходім до мене, – сказав я Пат, – там ми будемо самі.

      Вона не відповіла, але ми пішли назад. Біля

Скачать книгу