Три товариші. Чорний обеліск - Эрих Мария Ремарк

Скачать книгу

із них раптом міг би їй дуже сподобатись. Ми ще були надто мало знайомі для того, щоб я не відчував небезпеки. А чи й взагалі можна не відчувати такої небезпеки?

      – Ви не проти, щоб непомітно зникнути? – спитав я.

      Вона кивнула.

      Ми йшли вулицями. Мрячило. Туман насувався на місто, сріблясто-зелений туман. Узявши руку Пат, я засунув її до кишені свого пальта. Так ми ходили довго.

      – Стомилась? – спитав я.

      Вона похитала головою й усміхнулася.

      Я показував на кав’ярні, повз які ми проходили.

      – Може, зайдемо кудись?

      – Ні. Скрізь однаково – не хочеться.

      Ми пішли далі, дійшли до кладовища. Воно було наче тихий острів серед кам’яного потоку будівель. Шелестіли дерева, їхні крони губилися в темряві. Ми знайшли вільну лавку й сіли.

      Уздовж вулиці коливалися великі оранжеві плями – сяйво від ліхтарів. Дедалі щільніше насувався туман. Туман і світло – одвічна казка. Хрущі сп’яніло злітали з лип, кружляли навколо ліхтарів, з розгону стукались об їхнє вогке скло. Туман заворожував усе навкруги, підносив предмети кудись у височінь, занурював у глибину – готель навпроти нас був уже океанським пароплавом з освітленими каютами над чорним морем асфальту, сірий силует церкви за готелем став фантастичним вітрильником з високими щоглами, що губилися десь високо в сірувато-червоній заграві, а ось і каравани будинків рушили з місця, попливли кудись…

      Ми мовчки сиділи поруч. У тумані все ставало нереальним, фантастичним, і ми – теж. Я подивився на дівчину – у її широко розплющених очах відбивалося сяйво ліхтарів.

      – Ходи сюди, – сказав я, – сядь ближче, а то туман занесе тебе кудись…

      Вона повернулась до мене обличчям. Воно всміхалося, уста були напіврозкриті, зуби виблискували, великі очі впритул дивилися на мене. Але мені здавалося, ніби вони мене зовсім не бачать, ніби вона всміхається не мені, а сіро-сріблястим тіням, що линуть повз нас, ніби вона, зачарована подихами вітру у верхів’ях дерев, пасмами туману, що спускалися по стовбурах, прислухається до глухого, невиразного поклику, що лунає десь з-за дерев, десь з-за краю світу, ніби вона зараз підведеться й піде звідси крізь туман, упевненою ходою кудись туди, звідки чути глухий таємничий поклик землі та життя.

      Ніколи не забуду цього обличчя, ніколи не забуду, як воно, таке гарне, мовчки схилилося до мене, як сповнилося ніжності й ласки, тихого сяйва, наче розквітло; ніколи не забуду, як її губи розкрилися мені назустріч, як очі її наблизилися до моїх, як зазирнули в них, запитливо й серйозно, великі та блискучі, як вони потім повільно заплющилися, ніби здаючись…

      А туман насувався… Хрести на надгробках неясно маячили за імлистою завісою. Я пригорнув Пат до себе під полу пальта. Місто потонуло. Час зупинився.

      Ми довго сиділи так. Потроху дужчав вітерець, у сірому тумані перед нами заколивалися тіні. Зарипіли чиїсь кроки, почулося тихе мурмотіння, потім приглушене бренькання гітар. Я підвів голову. Тіні наближалися, перетворювались на темні

Скачать книгу