Скачать книгу

оселя нагадувала музей. Вона вся була завішана сувенірами, які він привіз із Південної Америки. На стінах – яскраво розмальовані мати, кілька масок, засушений людський скальп, якісь кумедні глечики, списи й найголовніше – чудова, на всю стіну, колекція фотографій: індіанки та креолки, вродливі, смагляві, гнучкі створіння, незбагненно граційні й невимушені!

      Окрім Ленца й Кестера, я застав ще Браумюллера та Грау. Тео Браумюллер – із засмаглою, як мідний казан, лисиною – вмостився на бильці дивана, захоплено роздивлявся Готфрідову колекцію фотографій. Він був гонщиком однієї автомобільної фірми і здавна приятелював із Кестером. Шостого числа Браумюллер мав бути учасником тих перегонів, на які Отто записав «Карла».

      Масивний, обрезклий і добряче вже підхмелений Фердинанд Грау сидів біля столу. Побачивши мене, він згріб мене своєю широкою лапиською.

      – Роббі, – глухим голосом сказав він, – чого тобі треба тут, серед пропащих? Нічого тобі тут робити! Іди геть звідси! Рятуйся! Тобі ще не пізно!

      Я глянув на Ленца. Той підморгнув мені.

      – Фердинанд надудлився! Він два дні поминає тут чиюсь дорогу небіжчицю… Продав її портрет й одразу ж одержав гроші.

      Фердинанд Грау був художником. Та він давно вже дуба врізав би з голоду, якби не спеціалізувався на одному ділі: він чудово малював із фотографій, наче з живих, портрети небіжчиків. Замовляли їх шанобливі родичі. З цього він жив, і непогано жив. А його чудові пейзажі не купував ніхто. Може, через те в його мові завжди вчувалась песимістична нотка.

      – Цього разу то був шинкар, Роббі, – казав Грау, – у нього померла тітка-бакалійниця й зоставила йому жирний шмат. – Він здригнувся всім тілом: – Такий жирний, хоч удавися!

      – Слухай-но, Фердинанде, – втрутився Ленц, – нащо ти вживаєш такі грубі вирази? Ти ж сам заробляєш на одній із найпрекрасніших людських властивостей – на побожності.

      – Дурниці, – відповів Грау, – я заробляю на тому, що люди інколи усвідомлюють власну провину. Побожність – це і є усвідомлення власної провини. Люди хочуть виправдатись перед самими собою за те, що вони заподіяли та набажали любенькому небіжчику за все його життя…

      Грау повільно провів рукою по розгарячілій голові.

      – Ти не уявляєш собі, скільки разів отой мій шинкар бажав, щоб його тітка врізала дуба, а тепер звелів намалювати її портрет найвитонченішими фарбами й повісив його собі над диваном. Така вона йому більше до вподоби. Побожність! Людина згадує про свої досить обмежені гарні властивості тільки тоді, коли вже запізно. Тоді її зворушує думка: яка ж я могла бути благородна… Отож вона й вважає себе доброчесною… Доброчесність, доброта, благородство, – він махнув своїм величезним лаписьком, – усіх цих властивостей люди щиро бажають іншим, щоб їх легше було обдурити…

      Ленц усміхнувся.

      – Ти підриваєш підвалини людського суспільства, Фердинанде!

      – Основи людського суспільства – це жадоба, страх і корупція, –

Скачать книгу