Три товариші. Чорний обеліск - Эрих Мария Ремарк

Скачать книгу

він не склав зброї.

      – Залий собі хоч бетону в голову, мавпо собакоголова! – гавкнув він.

      На це я обізвав його клишоногою поторочею. Він мене – какаду в клітці, я його – безробітним гробарем. На це він, уже трохи шанобливіше, обізвав мене раковою пухлиною на коров’ячій голові, а я його тоді, щоб нарешті поставити крапку, – ходячим кладовищем біфштексів. І враз його обличчя проясніло.

      – Кладовище біфштексів – це здорово! – сказав він. – Такого я досі не чув. Занотую до свого репертуару! Бувайте, – він трохи підняв капелюх, і ми розійшлися, сповнені поваги один до одного.

      Ця сутичка трохи збадьорила мене. Та почуття досади не минало. Навпаки: що більше я тверезішав, то воно сильнішало. Я здавався сам собі викрученим мокрим рушником. Але поступово мене брала досада вже не тільки на себе, а й на весь світ, навіть на дівчину. Бо ж напився я через неї. Я підняв комір пальта. Хай собі думає про мене, що хоче, мені байдуже, хай одразу знає, з ким має справу. Кат із ним – про мене, що сталося, те сталося. Зарадити вже нічим не можна. А може, так воно й ліпше…

      Я повернувся до бару і тепер уже напився по-справжньому.

      IV

      Надворі стало тепло й вогко, кілька днів не перестаючи йшов дощ. Потім небо проясніло, почало припікати сонце, і коли в п’ятницю я прийшов уранці до майстерні, то побачив на подвір’ї Матильду Штос: вона стояла, спершись на мітлу, і обличчя в неї сяяло, як у розніженого бегемота.

      – Погляньте-но, пане Локамп, на цю красу! Хіба ж не диво?!

      Я, вражений, спинився: стара слива коло бензоколонки за одну ніч укрилася цвітом.

      Цілу зиму стояла вона крива й гола, ми вішали на неї старі покришки, настромляли на сучки сушитися каністри з-під мастила, вона правила нам хіба що за зручну вішалку для будь-чого, починаючи від ганчірок і до капота; ще кілька днів тому на ній висіли, тріпочучи на вітрі, щойно випрані сині комбінезони, ще вчора на ній навряд чи можна було щось зауважити, – і раптом, за одну-однісіньку ніч, вона, наче в казці, перетворилася на рожево-білу ніжну хмаринку, хмаринку з ясного цвіту; так ніби на наше брудне подвір’я залетіла ненароком зграйка метеликів.

      – А як пахне! – замріяно мовила Матильда й закотила очі під лоба. – Розкішно – точнісінько, як ваш ром…

      Я не відчував ніякого запаху. Але одразу ж усе зрозумів.

      – Пахне швидше коньяком для клієнтів, – сказав я.

      Матильда рішуче заперечила:

      – Пане Локамп, ви, певне, застудилися! А може, у вас поліпи в носі. Тепер поліпи мало не в кожного. Але в старої Штосихи ніс, як у хорта, можете мені повірити, що пахне ромом, вистояним ромом…

      – Ну гаразд, Матильдо…

      Я налив їй чарку рому й пішов до бензоколонки. Юп уже був там. Перед ним в іржавій консервній бляшанці стояли зрізані з дерева розквітлі гілочки.

      – Що це в тебе? – здивовано спитав я.

      – Це для дам, – пояснив Юп. – Коли якась дама під’їжджає до бензоколонки заправитись, то дістає від мене ще й таку гілочку.

Скачать книгу