LITMIR.BIZ

Скачать книгу

устояв у холодильнику. Решту міні-бару я висмоктала до краплі, перш ніж відключилася вчора ввечері. На похмілля, як то кажуть. Він обпікає мене зсередини, мов розчинник для фарби.

      Шоколадний коржик – частування від закладу – лежить на таці серед чашок та блюдець. Хромований срібний чайник. Пакетики чаю «Твайнінґс». Я запихаю коржика до рота й жую. Він, здається, полегшує гіркоту зради, підсолоджує бридотний сморід підлості. Et tu, Brute? Він ніби вдарив мене у спину моїм власним довбаним ножем.

      Ніно, о, Ніно,

      Я йду по тебе. Ніно,

      Ти, Ніно, хробак.

      Я помічаю його чорний фетровий капелюх, кинутий біля крісла. Підіймаю й міряю його. Червоні «Мальборо», шкіра, секс – я заплющую очі та вдихаю його запах. Згадую, як уперше побачила його на віллі Бет і здавалося, що весь світ завмер. Ніно віз мою мертву близнючку в багажнику свого пасажирського автомобіля, а зі стерео волала «Металліка». М’язисті руки в чорнилі татуювань. Голе тіло. Чіткі кубики пресу. Бездоганний дванадцятидюймовий[11] член. Я хмурюся. Ні, я не сумую за Ніно, лише за його членом.

      Я мов зараз його бачу, принаймні його спину, як він мчить на машині Амброджо, все далі по Пікаділлі, як блимають червоні задні ліхтарики «ламбо». Господи, як мені подобалася та поїздка. Хай тобі трясця, Ніно, пес ти зрадливий. Той автомобіль був коханням усього мого життя.

      «Якщо нічого ні від кого не очікуєш – ніколи не розчаруєшся…» Треба було дослухатися до Сильвії Плат[12]. Треба було податися в черниці.

      Я зісмикую з голови капелюха і жбурляю його на канапу, вловлюючи аромат трояндового букета, що стримить у вазі біля дверей. Як він пережив моє нічне божевілля? Насильство й мародерство, як у вікінгів. Я, мов Кіт Мун, чи Кіт Річардс, чи ще якась рок-зірка, розносила власну кімнату. Мов тайфун, мов торнадо – ураган «Алві».

      Мені тиждень знадобиться, щоб прийти до тями. Я вбити ладна за кокаїн. Або за протизастудний напій.

      Так. З мене досить. Де, в біса, айфон Бет? Він має бути десь тут.

      Я обшукую яскраво-червоні оксамитові фіранки, що зібганим жужмом валяються біля стіни. У вітальні по всій підлозі розкидано свічники, кришталеві оздоби та глянсові журнали. Принаймні курки тут немає. Або тигра. Або дитини. Я почуваюся ніби під час знімання «Похмілля у Веґасі IV». Господи, от якби це справді був фільм, тоді я натиснула б на паузу або відмотала назад. Повернулася б до самого початку та задушила ту сучку ще в утробі.

      Нарешті я знаходжу телефон, що стирчить з-під килима. Хапаю його та відкриваю завантажений мною застосунок, що відстежує мобілку Ніно. Це була геніальна ідея, Алві. Одна з найкращих відомих мені фішок. Я взяла телефон Ніно, коли він був у душі. Він щойно там лазив, тож мобілка була розблокована. Я встановила цю програму просто про всяк випадок. Боже, як добре, що я це зробила. Щось мені підказувало, що не слід йому довіряти. Якось я здогадувалася, що в ньому повно лайна. Я могла всю ніч чекати на нього внизу, у тому барі, п’ючи мартіні

Скачать книгу