LITMIR.BIZ

Скачать книгу

мовчи вже, – підтримав його селянин. – Говорити ще з цими кацапами…

      – Він наш, здається, – зауважив Артем. – Не з Росіїма-тінки, точно.

      – Один чорт, кацапам продався, – зітхнув і додав упевнено: – А командують ними самі жиди.

      – Добалакаєшся в мене! – прикрикнув Дзюба.

      Відмахнувшись, селянин поліз у кузов. Шеремет, задумавшись, знизав плечима. Справді, чого він розходився?

      Нема ж з ким говорити. Хіба що внутрішній голос підказує: тягтимеш час – житимеш трохи довше. Хоч… інженер уже пробував заговорити до комісара, його тут-таки застрелили. Тепер тіло Свириденка треба витягати з кузова разом з іншими.

      Ну його, цього Дзюбу.

      До біса їх усіх.

      Є в словах селянина мудрість: не варто розмовляти з тим, хто за кілька хвилин збирається в тебе стріляти…

      Вивантажили тіла швидко й мовчки. Дзюба, четверо червоноармійців з гвинтівками, на які були насаджені багнети, і водій у шкірянці встали осторонь, стежачи за процесом. Час від часу вусань покрикував, аби контра ворушилася, та швидше в них не виходило. Спочатку в’язні складали страчених рядком на землю, проте Дзюба наказав валити всіх купою. Йому скорилися.

      Нарешті машину звільнили. Можна було взяти лопати. Тої ж миті селянин схопив одну з них, а другу простяг Шереметові, якого вже мав за свого. Третьою ж озброївся довготелесий немолодий музейний доглядач із глибоким свіжим шрамом на правій щоці. Решта розступилася, ніби визнаючи за цією трійцею право якоїсь першості.

      – Чого спинилися? – запитав Дзюба. – Нуте, розбирайте цей ваш реманент! Копайте, до ночі ми тут стирчати не будемо.

      – Де копати? – запитав Артем, розуміючи, як наївно, навіть по-дитячому, це прозвучало.

      – Там, де стоїш! Не доводь мене до сказу, грамотний!

      Перебуваючи в губчека і спілкуючись із тамтешніми працівниками, Шеремет дійшов несподіваного, але однозначного висновку: слово «грамотний» для них – заразом і лайка, і звинувачення. Тому й не здивувався, почувши його знову, а просто відступив на один крок назад і встромив лопату в м’яку весняну землю.

      Селянин примостився за кілька метрів від нього. Музей-ник, уже не розуміючи, нащо взяв інструмент, роззирнувся круг себе, немов шукаючи свого місця й намагаючись опанувати нову для себе професію копача могил.

      – По черзі будете, – нагадав Дзюба. – Слуг тут нема, дядьки.

      Викопавши кількома заходами невеличку ямку, Артем відчув, що процес його захоплює. Розумів, що риє могилу не лише мертвим, а й собі. Усвідомивши це, чомусь почав орудувати лопатою активніше. Поруч сопів селянин. У нього виходило краще, аж витер змокрілого лоба. Коли лопата почала входити в яму на один штих, він повернувся до Дзюби й запанібрата махнув:

      – Іди сюди, старший.

      Вусатого нахабство смертника не обурило, не розізлило, а тільки здивувало.

      – Чого тобі? – запитав, але все ж таки наблизився, не підозрюючи нічого лихого.

      Зате Шеремет, що стояв неподалік, ураз напружився. Дивний спокій цього масивного чоловіка від самого початку сіяв якісь підозри.

Скачать книгу