ТОП просматриваемых книг сайта:
Князь Ігор. Володимир Малик
Читать онлайн.Название Князь Ігор
Год выпуска 1985
isbn
Автор произведения Володимир Малик
Жанр Поэзия
Серия Шкільна бібліотека української та світової літератури
Издательство OMIKO
Ждан ще раз, уже тихше, погукав:
– Я тут, княгине, в підземеллі! В порубі!
Княгиня з острахом наблизилась до віконця. Нахилившись, запитала:
– Ти хто?
– Я княжий конюший – Ждан. Порятуй мене, княгине! Я ні в чому не винен перед князем. Заступися за мене! Випусти звідси! Або вислухай мене!
Ярославна нічого не відповіла на це і на якийсь час зникла з-перед Жданових очей. Але незабаром загуркотів засув, скрипнули заржавілі завіси, і двері розчинилися. У супроводі гридня княгиня ступила до порубу. Довго призвичаювалася до напівтемряви, особливо непроглядної після яскравого світла сонячного дня, потім спитала:
– Хто мене кликав?
– Я, княгине, – виступив наперед Ждан, здригаючись від холоду.
– А то хто? – Ярославна показала в темний куток, де поблискувала пара палаючих очей.
– То смерд Будило… За давніх богів страждає тут… За треби їм…
– Жахливо, – прошепотіла княгиня і повернулася до гридня: – Поклич князя! Хай прийде сюди!
Коли гридень пішов, наказала:
– Розповідай, за віщо тебе посаджено. Тільки щиру правду!
– Княгине! – зойкнув Ждан. – Яка тут може бути лжа! Моя єдина надія – то правда… Сподіваюся, вона розчулить твоє серце, і ти заступишся за мене перед князем.
І почав розповідати.
І не помітив ні він, ні Ярославна, як у поруб тихо вступив князь Ігор і зупинився у дверях. Лише Будило хотів уклякнути на коліна, та князь приклав палець до рота – мовчи!
Ждан хвилювався, розповідав нескладно, уривчасто – і про половецьку неволю, і про зустріч з Кончаком, і про Самуїла, і про Любаву, і про Славуту та великого князя київського, і про князя Ігоря, якому служив самовіддано і служив би ще вірніше, аби лише князь того забажав… Та найчастіше він згадував Любаву і той день, коли вирвав її з пазурів смерті і повіз до Києва, бо лише там мав надію врятувати її.
Ярославну вразила ця розповідь, на очах у неї виступили сльози. Вона тихо запитала:
– Ти так сильно кохаєш ту дівчину?
– Кохаю, княгине… Хіба це вина моя?
– Ні, я ні в чому тебе не звинувачую, бо розумію, що це таке – кохання… Мені здається, що я зробила б так само, коли б мій ладо потрапив у становище, подібне Любавиному. Вірю, що й він рятував би мене, незважаючи ні на що… Я проситиму князя, щоб він випустив тебе з цього жахливого підземелля…
– І мене, княгине, – простягнув до Ярославни руки Будило. – Бо не вчинив я нікому зла: не вбив, не вкрав, не посягнув на честь… Усього й вини моєї, що до душі мені живі боги – сонце, вітер, води, ліси, зелені поля, а не мертві, намальовані людською рукою на стіні чи на шматку липової дошки… Заступися, княгине, перед князем, і я, всіма богами клянусь, слугуватиму тобі і твоєму князеві, довіку буду вірний душею і тілом.
Він намагався дотягнутися до княгині, щоб поцілувати її руку чи одяг, але не зміг, бо не пускав важкий заржавілий ланцюг, що глухо гримкотів при кожному його рухові.
– Хто ж тебе посадив сюди? –