LITMIR.BIZ

      Мій план був таким: знайти дорогу та дійти нею до якогось містечка. Я й гадки не мав, наскільки далеко мені до першої чи до другого, в якому напрямку вони можуть бути розташовані та як вони можуть називатись. Я знав, що перебуваю десь на півдні Союзу, але точне місце забулося, переплівшись із іншими спогадами, які мені не надто хотілося розкопувати.

      Визначитися мені допомогла погода. Прохолодна осінь перетворювалася на зимову стужу. Я знав, що південніше погода тепліша. Тож я, не маючи кращого плану, став так, щоб сонце було ліворуч від мене, і спробував подолати якнайбільшу відстань.

      Наступний виток був справжнім випробуванням. Невеликий запас їжі, який я взяв із собою, невдовзі закінчився, і мені, коли я відчував голод, доводилося зупинятись і щось збирати. Бували дні, коли я не міг знайти воду, а коли я її знаходив, у мене не було в чому її нести. Невеличка колія від фургона вливалась у більшу дорогу, яка вливалась у ще більшу. Моїм ногам було тісно в черевиках, і вони вкривалися пухирями. Часом уночі стояв лютий холод.

      Шинки траплялись, але я зазвичай оминав їх десятою дорогою й тільки іноді крадькома пив із корит для коней. Було й кілька малих містечок, але я потребував чогось більшого. Фермерам не потрібні струни для лютні.

      Спершу, почувши, що наближається фургон або кінь, я мимохіть кульгав убік і ховався край дороги. Я жодного разу не говорив з якоюсь іншою людиною від того вечора, коли перебили мою родину. Я був подібнішим до дикого звіра, ніж до дванадцятирічного хлопчика. Але врешті-решт дорога стала завеликою, на ній стало забагато мандрівників, і мені доводилося більше часу ховатися, ніж іти. А тому я вирішив кинути виклик дорожньому руху, а тоді з полегшенням усвідомив, що на мене практично не звертають уваги.