LITMIR.BIZ

Скачать книгу

      – Неймовірно, чи не так? – ущипливо звернувся до них Квоут. – П’ять пальців, плоть, а під нею – кров. Так можна й повірити, що на іншому кінці цієї руки перебуває якась особистість.

      Обличчя в обох набули винуватого виразу. Вони відпустили руки один одного.

      Квоут налив у склянки рідини з зеленої пляшки. З цим простим жестом він змінився. Неначе поступово обернувся на самого себе, так, що від темноокого чоловіка, який секунду тому стояв за шинквасом, не лишилося майже нічого. Дивлячись на шинкаря, який сховав одну руку в шматку полотна, Хроніст із болем відчув, що щось втратив.

      – Отже. – Квоут підсунув склянки до них. – Візьміть оце, сядьте за той стіл і поговоріть. Коли я повернуся, жоден із вас не має бути мертвим, а шинок не має горіти. Гаразд?

      Баст знічено всміхнувся, а Хроніст підняв склянки та повернувся до столу. Баст пішов за ним і мало не сів, а тоді повернувся й узяв пляшку.

      – Не перепийте, – попередив Квоут, зайшовши до підсобки. – Я не хочу, щоб ви прохихотіли до кінця моєї історії.

      Парочка за столом, запинаючись, розпочала напружену розмову, тим часом як Квоут перейшов до кухні. Він вийшов кілька хвилин по тому, винісши сир і буханець темного хліба, холодну курку й ковбасу, масло й мед.

      Вони пересіли за більший стіл, а Квоут тим часом виніс тарелі; він метушився як справжнісінький шинкар. Хроніст крадькома стежив за ним – йому ледве вірилося, що ця людина, яка мугикає собі під носа й ріже ковбасу, і той, хто стояв за шинквасом якихось кілька хвилин тому, темноокий і страхітливий, можуть бути однією й тією ж особою.

      Поки Хроніст збирав свій папір і перо, Квоут із задумливим виразом обличчя дивився у вікно, оцінюючи висоту сонця над обрієм. Урешті-решт він повернувся до Баста.

      – Скільки тобі вдалося підслухати?

      – Більшу частину, Реші, – усміхнувся Баст. – У мене гарний слух.

      – Це добре. У нас немає часу на повернення до вже сказаного. – Він глибоко вдихнув. – Тоді повернімося до історії. Готуйтеся, зараз буде сюжетний поворот. Падіння. Історія стане похмурішою. На обрії збираються хмари.

      Розділ чотирнадцятий

      Ім’я вітру

      Для мандрівної трупи зима тягнеться повільно, але Абенті правильно нею скористався й нарешті заходився навчати мене симпатії всерйоз. Однак, як це часто буває, особливо в дітей, очікування виявилося незмірно захопливішим за реальність.

      Було б неправильно сказати, що симпатія мене розчарувала. Але я, якщо чесно, таки був розчарований. Я не очікував, що магія буде такою.

      Вона була корисною. Це було незаперечно. За допомогою симпатії Бен забезпечував освітлення для наших вистав. Симпатією можна було запалити вогонь без кресала чи підняти щось важке без громіздких канатів і блоків.

      Але коли я побачив Бена вперше, він якимось робом прикликав вітер. Це була не проста симпатія. Це була магія, така, як у книжках казок. Цю таємницю я хотів розгадати найбільше.