LITMIR.BIZ

Скачать книгу

не думаю, що так буде добре.

      Хроніст нагородив його сором’язливою усмішкою.

      – З оповідачами завжди інакше. Вони воліють, щоб їхні оповідки не чіпали. Але вони також воліють мати уважних слухачів. Я зазвичай слухаю, а вже потім записую. У мене майже ідеальна пам’ять.

      – Майже ідеальна мені зовсім не підходить. – Квоут притиснув палець до губ. – Як швидко ви можете писати?

      Хроніст багатозначно всміхнувся.

      – Швидше, ніж людина може говорити.

      Квоут підняв брову.

      – Хотів би я це побачити.

      Хроніст відкрив сумку. Дістав стос гарного білого паперу та каламар із чорнилом. Обережно їх розставивши, занурив перо та вичікувально глянув на Квоута.

      Квоут сів на стілець, нахилившись уперед і швидко заговорив:

      – Я. Ми. Вона є. Він був. Вони будуть. – Хроністове перо на очах у Квоута затанцювало, шкрябаючи сторінку. – Я, Хроніст, засвідчую цим, що не можу ні читати, ні писати. Бездіяльний. Нешанобливий. Галич. Кварц. Політура. Еґоліант. Льїн та Лу сорен геа. «У Фейтоні жила вдовиця, молода, та тверда, наче криця. На сповідь прийшла, бо з ума вже зійшла…» – Квоут іще трохи нахилився вперед, щоб подивитись, як пише Хроніст. – Цікаво… ой, можете припинити.

      Хроніст іще раз усміхнувся й витер перо об ганчірку. На аркуші перед ним був один-єдиний рядок незрозумілих символів.

      – Якийсь шифр? – замислився Квоут уголос. – До того ж дуже економний. Б’юсь об заклад, що ви не псуєте багато сторінок. – Він перевернув аркуш, щоб придивитися до написаного.

      – Я ніколи не псую сторінки, – бундючно відповів Хроніст. Квоут кивнув, не здіймаючи очей.

      – Що означає «еґоліант»? – запитав Хроніст.

      – Гм-м-м… Та нічого. Я це слово вигадав. Хотів побачити, чи не загальмує вас незнайоме слово. – Він потягнувся та притягнув стілець до Хроністового стільця. – Покажіть мені, як це читати, і можна починати.

      Хроніст, здавалося, засумнівався.

      – Це дуже складний… – побачивши, як Квоут насупився, він зітхнув. – Я спробую.

      Хроніст глибоко вдихнув і заходився, говорячи, виводити рядок символів.

      – У мовленні ми використовуємо близько п’ятдесяти різних звуків. Я позначив кожен з них символом, який складається з одного-двох розчерків пера. Тут лише звучання. Я цілком міг би затранскрибувати мову, якої взагалі не розумію. – Він показав пальцем. – Це – різні голосні звуки.

      – Лише вертикальні риски, – промовив Квоут, вдивляючись у сторінку.

      Вибитий з колії Хроніст зупинився.

      – Ну… так.

      – Отже, приголосні мають бути горизонтальними? А сполучатися вони мають отак? – узявши перо, Квоут сам зробив на сторінці кілька позначок. – Розумно. На одне слово ніколи не знадобиться більше двох-трьох рисок.

      Хроніст мовчки спостерігав за Квоутом.

      Квоут цього не помічав – зосередив увагу на папері.

      – Якщо це «я», то оце, напевно, звуки «а», – показав він на скупчення символів, записаних Хроністом.– «А», «ай», «ае», «ау». У такому разі це – «о». – Квоут

Скачать книгу