ТОП просматриваемых книг сайта:
Шляхом бурхливим. Григорій Бабенко
Читать онлайн.Название Шляхом бурхливим
Год выпуска 1927
isbn
Автор произведения Григорій Бабенко
Жанр Литература 20 века
Серия Юрій Винничук рекомендує
Издательство OMIKO
Років дванадцять тому несподівано наскочив на наше село татарський загін. У той час люди були на степу, бо це трапилось якраз під час косовиці. Іду я собі, косою виблискую, жито високе, аж по плечі, а жінка снопи в’яже. Спинився я трохи відпочити, витер піт з лоба, зглянувся навкруги й завмер, наче хто по голові обухом вдарив.
– Жінко, – кажу, – татари! Хвиґура горить!
А тихо було, і дим од маяка стовпом угору йде. Випросталась вона, глянула, зблідла уся і перевесло з рук випустила. Кинули ми і воли, і віз у степу і побігли чимдуж до села. Біжимо, а у жінки ноги наче підламуються. Підхопив я її за плечі, ледве довів. А на дзвіниці вже дзвін гуде: хтось ударив на сполох. Добралися ми до села, бачимо – вартовий козак прискакав, стоїть на майдані, а круг нього люди. Прибігли, хто як був, як і ми, зі степу. «Швидше, – кричить вартовий, – в острожок, бо татарва вже коло Роблених могил хутір палить!» Кинулися ми до острожка, що стояв недалеко від села, на татарському перелазі. Худобу й майно все покидали: де там про худобу дбати, хоч би самим живими лишитися.
Дорош і Галя не зводили очей з оповідача. Все, про що розповідав він, було таке знайоме й близьке, і боляче відчувалося в молодих душах дівчини й хлопця. Подорожній колупнув якимсь приладдям, що висіло у нього на люльці, тютюн і придавив попіл пальцем.
– Добралися ми до острожка, сидимо там, як бджоли у вулику, бо народу набралося багато, а острожок був маненький, а за годину вже татарва, як сарана, вкрила берег річки коло броду. Була в острожку невеличка гармата. Випалили ми з неї – тільки татар роздратували. Повалилося два-три татарина, не більш. І сунули вони, як хмара, на острожок. Ми їх з рушниць б’ємо, катками давимо, а вони лізуть. Розтрощили тараном ворота і увірвалися в острожок.
Подорожній не вперше, мабуть, розповідав про це, але видно було, як він хвилювався: він знову почав розпалювати люльку, хоч вона ще добре курилася, і руки тремтіли йому, як у пропасниці.
– Випий, друже, чарку! – сказав йому винник.
– Не хочу. Небагато лишилося живих в острожку: старих – і бабів і дідів – перебили татари, а молодих пов’язали і з дітворою погнали в степ. Мабуть, і мені б не бути живим, бо збив уже мене рябий мурза з ніг, але хтось з козаків випалив йому у спину з пістоля, а я, падаючи, вдарився потилицею об гармату і впав непритомний. Пов’язала нам татарва руки, на шиї аркани понакидала, а ззаду худобу й отари наші погнала. Бачу – і жінка йде, похнюпилася, не розуміючи, мабуть, що й робиться навкруги, мов божевільна. Вигнали нас на шлях, де стояв у той час їхній бей кошем, з’єдналися докупи загони, що грабували слободи, і почала татарва ділити бранців та худобу та сваритися поміж себе за нас, особливо за жінок, навіть за шаблюки свої криві хапатися. А поділивши, почали на наших очах ґвалтувати жінок та дівчат.
Дорош бачив, як у подорожнього знову засмикалося праве око і перекривилося, наче від болю, обличчя.
– Та що вже там казати, самі знаєте – бусурмени. Не всі з наших допленталися до Криму; дехто