Тримайся за повітря - Марія Ткачівська

Скачать книгу

найвірнішою у світі дружиною. Я кохатиму тебе так, як ніхто досі… Я турбуватимуся про тебе. Усе життя. Добре?..»

      «Добре».

      Ранок мав би розсвітити очі реальністю. Та ще не ранок! Андрій почув, що Соломія пробудилася. Він забрав з її чола пасмо чорного волосся і пригорнув до себе:

      – Скоро зазоріє. Ти прийдеш сьогодні?

      – О сьомій.

      – У нас буде море часу. Що тобі приготувати?

      – А що ти вмієш?

      – Яєчню.

      – Я не люблю смажениць.

      – Тоді торт «Наполеон».

      – Ти ж не вмієш пекти.

      – Зате знаю, де гастроном, і вмію бути Наполеоном…

      На нічному столику не було келихів з бургундським. Її не чекало джакузі з пелюстками троянд. Не кидав їй під ноги свою славу іспанський тореро. Не дарував ні блюзу, ні джазу новоорлеанський саксофоніст. Не пахнуло гавайською спекою, ні індійським мускатом. Не горіли свічки. Над одром їхнього кохання не висіло рожеве пасмо фіранок, і ніщо не відділяло їхнє ложе від світу поза ними. Бо тим одром був тільки твердий старенький рипучий диван, м’якший від вишуканих постель.

      Ніхто не зважав ні на коротеньку вишневу курточку, що давно сповзла зі спинки крісла на килимок, ні на стежку розгублених деталей, що вигиналася від порога до ложа пристрасті – чорні лаковані «шпильки», джинсова спідничка, светр, прозірчасті панчішки, шпилька для волосся (аж ніяк не елементи декорацій такої ночі!). Дверцята шафи незачинені. На них згорбилася зім’ята чоловіча сорочка, на підлозі розляглася краватка. Метаморфоза гармидеру чи необхідність хаосу пристрасті у дзеркалі кохання?

      «Це був мій перший досвід кохання. У мені змагалися різні невпорядковані відчуття, визначення яким я не вміла підібрати. Я відганяла від себе докори сумління й невпевненість, наче забігла у чужий сад і зірвала чиєсь яблуко. Мені було лячно: в яку шкіру не вдягали б зайця, у ньому завжди проглядається заяча душа».

      Вікно заблищало сухозліткою березневого ранку. Десь унизу прокидалася брунька, відкриваючи світлові тонку лусочку. Вітрові не треба було хитати крони (бо й крон ще не було!), і він тихенько бавився балконною шибкою, яка так і не переставала дзеленчати. Та це, здається, нікого не дратувало. Надворі занявчав кіт. Як дитя.

      Телефонне бряжчання грало по нервах. Тільки він міг підняти слухавку. Міг і мусив! Андрій поплентався до телефона.

      – У вас народився син. Три чотириста. 51 сантиметр. Ви чуєте? Три чотириста.

      – Дяк. – Гудки…

      – …Галина? – вже встигла пополотніти Соломія, підвівши погляд до портрета над килимком.

      – Ні. М-м-медсестра… три чотириста… син… – це вже звучало не скрадливо.

      Соломіїні щоки запалахкотіли так, наче стояла біля вогнища.

      – Я мушу йти, – Соломія пришерхла до тих слів у слухавку, а коли отямилася, то вже стояла в коридорі й натягала тісненьку спідничку. Сяк-так засунула щойно зіпсовану блискавку на светрі, поправила волосся, що неслухняно розтріпалося з коси, накинула на себе

Скачать книгу