LITMIR.BIZ

      Легкий поштовх ліфта вивів її з задуми. Вітторія розплющила очі. Батька не стало.

      Дійсність захльостувала її, стискаючи душу холодними лещатами. Вона подивилася на Ленґдона. Від щирої турботи в його очах ставало тепліше, наче з нею поруч перебував янгол-охоронець, особливо в присутності нелюдяного Колера.

      У свідомості невблаганно застугоніла одна-єдина думка.

      Де антиматерія?

      Від страшної відповіді її віддаляла лише мить.

      30

      Максиміліане Колер. Будьте ласкаві, негайно подзвоніть своїй секретарці.

      Двері ліфта відчинилися в центральному холі, і в очі Ленґдонові вдарило яскраве світло. Ще допоки стихла луна від оголошення, що прозвучало з динаміків, усі електронні прилади на інвалідному кріслі Колера одночасно почали пищати або дзижчати. Пейджер. Телефон. Комп’ютер. Колер розгублено витріщився на блимаючі індикатори. Він піднявся з підземелля і знову був у зоні досяжності.

      Директоре Колер. Будь ласка, подзвоніть секретарці.

      Колеру було дивно чути з динаміка власне ім’я.

      Він глянув угору з сердитим виразом, який майже відразу змінився тривогою. Ленґдон зустрівся поглядом з ним, тоді з Вітторією. Усі троє на мить завмерли, так наче все напруження між ними враз зникло і натомість з’явилося спільне передчуття лиха.

      Колер узяв мобільник і набрав номер секретарки. У нього почався черговий напад кашлю.

      – Це… директор Колер, – прохрипів він. – Так? Я був під землею, там немає зв’язку. – Він слухав, що каже секретарка, і його сірі очі дедалі більше й більше розширювались. – Хто? Так, з’єднайте мене. – Пауза. – Алло? Це Максиміліан Колер. Директор ЦЕРНу. З ким я розмовляю?

      Вітторія з Ленґдоном мовчки чекали, доки Колер слухав співрозмовника.

      – Не варто обговорювати це по телефону, – нарешті вимовив він. – Я зараз же буду у вас. – Він знову закашлявся. – Зустрінемося… в аеропорту Леонардо да Вінчі. Через сорок хвилин. – Колер почав задихатися. Тепер він кашляв без перерви і насилу видушував із себе окремі слова. – Знайдіть контейнер якнайшвидше… Я вже лечу. – На цьому розмова закінчилась.

      Вітторія кинулася до Колера, але той уже не міг говорити. Ленґдон бачив, як вона витягнула мобільник, як дзвонить у лікарню ЦЕРНу. Він почувався, наче човен, що опинився на узбіччі шторму: хвилі його трохи гойдають, але загалом усе відбувається без його участі, і йому залишається тільки спостерігати.

      У голові луною відбилися останні слова Колера. Зустрінемося в аеропорту Леонардо да Вінчі.

      Невиразні

Скачать книгу