LITMIR.BIZ

Скачать книгу

з жалем похитав головою.

      – Ну, нічого, – вона усміхнулася.

      «Як же її звуть?» – муляло питання.

      – Ти вибач, – мовила вона. – Ти гарний, але я не запам’ятала, як тебе звуть…

      – Толя, – сказав я і відразу скористався нагодою, щоб перепросити за такий же гріх пам’яті.

      – Олена… Це по-справжньому, тобто за паспортом… А там я – Віка…

      – Нумо, краще будеш Оленою…

      – Гаразд, для тебе буду Оленою…

      Цей ранок закінчився надвечір.

      – Я маю йти… – сказала Олена і стенула плічками.

      Я було пробелендів про гроші, про те, що щиро шаную борги, і що зараз у мене грошей немає…

      – Забудь, – усміхнулася вона. – Олена грошей не бере. От якби ти з Вікою познайомився – довелося б 20 доларів покласти… Бувай!

      Ми поцілувалися на прощання.

      – Захочеш – знайдеш, – сказала вона вже зі сходової площадки, і униз зацокали її підбори.

      – Ліфт працює! – гукнув я.

      – Ну й нехай працює! – відгукнулась вона.

      А за вікном було темно. Осінній вечір стелився журбою, проте я не журився. Мені було радісно. Я думав, що це друге народження чи другий подих. Щось друге, щось, що дає надію на майбутнє…

      11. Вечір

      Біля сьомої вечора задзвонив телефон.

      Дзвонив колишній однокласник Дмитро.

      – Ти знаєш, там щось зірвалося вчора… До мене Костя заходив. Він просив вибачитися… У тебе є зараз час?

      – Це єдине, що в мене є, – посміхнувся я в слухавку.

      – Під’їжджай, хильнем по сто грамів.

      Я охоче погодився.

      У Дмитра ми засиділися до глупої ночі. У запнутому кіоску було тепло і затишно – працював потужний обігрівач, і з’являлось таке відчуття, ніби ми сидимо біля каміна.

      Випивши для розминки пляшку червоного угорського, ми взялися за цитринову горілку «Микола». Вона чудово пішла під печінку тріски, і я подумав, що для відчуття повноти життя треба дійсно працювати в комерційному кіоску чи принаймні бути найближчим родичем продавця. Щоправда, мені вистачило бути колишнім однокласником, але – це талан. Багато хто не визнає своїх колишніх однокласників.

      – Розумієш, – Дмитро повернувся до серйозної розмови, як трошки розігрілися цитринівкою. – У нього начебто годинник звихнувся. Тому він потрапив туди тільки на закриття… Узагалі він хлопець точний. Отож ти не смикайся, він далі вже сам усе зробить, – це, як кажуть, гонорово. У них із цим суворо. Годі, я сказав, і забули! Життя – лепська штука. У ньому всього багато. Я вчора з одним дівчиськом познайомився! – і Дмитро покрутив головою, мабуть, слів забракло. – Вона перукаркою працює. Іноді от так познайомишся – і одружуватися хочеться. Може, й одружусь колись. Треба спочатку квартиру прикупити…

      – У мене вже є квартира, – втрутився я. – Дружина пішла.

      – Повернеться! – хотів заспокоїти мене Дмитро.

      – Краще не треба.

      – Вона ж не виписалася?

      – Ні.

      – Отже, це ще не твоя квартира. Розумієш, коли в мене буде

Скачать книгу