LITMIR.BIZ

Скачать книгу

націджую з бутля вишневого вина і п’ю, а коли я п’ю, то можу розмовляти зі світом на рівних. А коли зі мною починає говорити моя бабця, яка померла, коли мені було шість років, я розумію, що таки п’яний. Тому, що я вірю бабці. Вона має на такі речі нюх. І коли вона каже: «Ти, свиньтуху, знову напився?», я потуплюю очі й бурмочу щось невиразне у своє виправдання. Але бабця на цьому не заспокоюється, вона супить брови й хитає докірливо головою. Там, де вона зараз перебуває, таких, як я, не люблять. І якщо я буду продовжувати пити, то ми з бабцею ніколи не зустрінемось. Усвідомивши це, я починаю гірко плакати, розмазуючи сльози по обличчю. «Аж гидко дивитися!» Хто це сказав? Це не бабця. Вона не могла сказати таких слів. Тоді хто? Невже стрийко Зеньо?… Стрийко Зеньо! Хто б говорив! Сам банячив так, що мені сховатися, а тепер йому, бачите, гидко дивитися! Так ніби я вже весь обригався й облюрився. О ні, мені ще до цього далеко, найбільше, що я можу – заплакати. Бо мені стає шкода себе. Мені нікого так не шкода, як себе.

      2

      Я писав роман про Івана Вагилевича.[2] Правда, цей роман, як і всі інші, надпочаті у 70 – 80-тих роках, не призначався до друку, бо ніхто б його не опублікував. Я ж не писав про наукову роботу Вагилевича, про подвижництво Руської Трійці чи про його стосунки з Шашкевичем і Головацьким,[3] я навіть не згадував «Русалки Дністрової». Мене цікавила лише одна загадкова історія, пов’язана з таємничою кралею на ім’я Юлія.

      То був час, коли Вагилевич здружився з графом Юзефом Дуніним-Борковським (1809–1843), який був не лише графом, але й поетом-романтиком, героєм безлічі любасних пригод. Одного разу, коли вони з ученим вели товариську бесіду в книгозбірні графа, господар запитав:

      – А чому б вам, пане Яне, не переселитися до мене? Я ж бачу, якими жадібними поглядами ви обстежуєте мої книжки. Тут для вас буде справжній рай. Я вам виділю окреме помешкання, харчування, прислугу. Ваша справа – лише займатися й далі тим, що ви любите.

      Вагилевич не довго думав і погодився. Три роки – з 1840 по 1843 – він прожив у графа, і хтозна, як повернулася б його доля пізніше, якби граф раптово не помер у тридцять три роки. Граф відразу звелів пошити йому елегантне вбрання, запропонував перейти на «ти» й став водити до театру, на бали, на літературні вечірки, в аристократичні товариства, рекомендував його вченим, як свого найближчого приятеля й чоловіка незвичайно талановитого. Незабаром учений став відчувати свою небувалу значущість, адже в його присутності цілком щиро дивувалися з його знань, хвалили його високі ідеї. З листів Вагилевича до брата видно було, що граф йому остаточно замотиличив голову, переконавши несміливого семінариста, що він геній, світоч над світочами, а в додатку красень із красенів, у якого закохані всі аристократки. «Я бачу, – писав Вагилевич, – як вони дивляться на мене, як обожнюють і хвилюються, коли я наближаюся до цих зацних краль, аби перекинутися словом. Одна ледь не вмліла, коли я цілував їй руку».

      Треба сказати, що Вагилевич

Скачать книгу