LITMIR.BIZ

Скачать книгу

не хотілося нічого зайвого про себе казати, тому бовкнув:

      – Юрко з альбомом.

      – Альбомом? Яким альбомом? – витріщила вона свої чудові оченята так, мовби я згадав не про альбом, а про дресированого гіпопотама.

      – Мальованим.

      – Пхи… Які ми гонорові! – Вона крутнулася на підборах і зникла, а за хвилю вернулася й без слів провела мене до вітальні.

      Пані Аліна виплила до покою, мов королева, у розкішному білому халаті з золотим тисненням. Вона практично не змінилася, була така сама вертка й балакуча. Я поцікавився, як процвітає її Школа.

      – Ох, Юрцю, ще тягну, хоч мені вже то трохи тяжко. А кинути не можу, бо такі люди в то всьо закручені, що можуть бути клопоти. А ви як? Далі шукаєте роботу?

      – Та ні. Уже знайшов. Помагаю писати генералові мемуари.

      – І то все? А куди зникли ваші письменницькі амбіції?

      – Лишилися при мені. Пишу в шухляду.

      – І знову все зашифровуєте в метафори та асоціяції? Я інколи думаю, що така література колись буде мати навіть більшу цінність, ніж та, що буде писатися в лоб. Хоча мій досвід підказує, що для тирана поет, який оминає політичні теми, рівно ж небезпечний, як і той, хто відверто кличе до бою. Е, та не буду вам голову морочити. З чим прийшли? Бо не вірю, що просто так, аби лише провідати стару схоровану бабцю.

      І тоді я показав їй альбоми з фотографіями, які прихопив із собою. Пані Аліна уважно їх розглянула, і я навіть не здивувався, коли вона сказала, що багатьох осіб з цієї колекції знала особисто й дуже близько.

      – Я вам скажу, що то за родина – то родина графа Дуніна-Борковського. У тому роду були українці й поляки, були там запорізькі козаки, був полководець короля Карла П’ятого, був навіть один, як казали про нього, упир, були письменники і колекціонери мистецьких річей, і був добрий мій знайомий, львівський воєвода Петро Дунін-Борковський. Петрусь… – Вона мрійливо закотила очі, потім додала: – Усі вони повиїжджали, а я, бідна, не маю з ким згадати старі часи.

      – Геть усі виїхали? – перепитав я. – Бо, власне, я хотів це з’ясувати.

      – А де ви ці альбоми взяли? – Я пояснив. – А-а, в Брюховичах? О, та то якраз вілла пана графа. А той генерал, скурвий син, її загарбав. І кажете, що там ще повно старих річей? А-а то злодійня францувата! Знаєте, що я вам скажу… є одна поважна пані, яка нікуди не виїхала. Вона ще жиє. Я, правда, з нею погнівалася… точніше, вона зі мною… і, як завше то буває – через хлопа. Уже не згадаю, хто в кого відбив… вона в мене чи я в неї. Вона є на цих світлинах. О, прошу дуже.

      І вона показала вродливу дівчину в спортовому теплому костюмі на лижах.

      – Рената… Реня… так ми її кликали. Вона теж з роду Борковських, і, між іншим, часто бувала на тій віллі. Там відбувалися незлецькі бали з феєрверками. Але нащо вам то всьо ворушити? Нащо вам ті всі люди?

      – Мені здається, що вілла мусить ховати в собі таємницю.

      – Гадаєте знайти скарб?

      – Хотілося б, але то марні надії.

      – Ну,

Скачать книгу