LITMIR.BIZ

Скачать книгу

і довкола нас, і всередині кожної. Годі засуджувати одна одну за те, що ми «маємо» робити. Годі прискіпливого ставлення до самих себе й до інших.

      Пропоную просто робити все якнайкраще – і цього буде досить.

      Урок 9

      Тільки ти можеш знати, чого вартий

      «Бажаєте додати до замовлення картоплю?»

      Звикаєш ставити це питання під час кожного замовлення.

      Я пропрацювала в «Макдональдсі» лише тиждень, однак він залишив слід у моїй душі на все життя.

      Оскільки один із восьми американців хоча б раз у житті працював у «Макдональдсі», я отримала завдання від редактора газети: влаштуватися туди на роботу й написати про неї статтю до Дня праці.

      Я відверто зізналася менеджерові найближчого «Макдональдсу», що працюю репортеркою в газеті, але попросила ставитися до мене так само, як і до всіх інших. Жодних особливих привілеїв. Це означало, що я проходитиму співбесіду, прослухаю інструктаж із професійної орієнтації та носитиму спеціальну уніформу, на два розміри більшу, ніж потрібно.

      Важко нервувати, коли заповнюєш анкету працівника, на зворотному боці якої зображений яскравий літній лабіринт Рональда Макдональда, що його потрібно розфарбувати. Бланками для анкет слугували паперові підстилки на тацях. Я отримала роботу, і моя зміна мала тривати з сьомої ранку до другої дня. Під час профорієнтаційної зустрічі мені видали фірмовий пакет із двома комплектами уніформи. Ми переглянули спеціальні фільми й дізналися, як мити руки і як поводитися з відвідувачами. Абревіатура TLC[5] означала «думай, як клієнт». Ми не повинні були використовувати термін «фастфуд». Це «ресторан швидкого обслуговування».

      Удома я дістала з пакета чорні штани з поліестеру, сорочку-поло з червоними, сірими та синіми смужками і яскраво-червону кепку з великою літерою «М» і написом «Ми сила!» Кепка стирчала на відстані п’яти дюймів від моєї голови. Моя донька істерично сміялась і вимагала, щоб я приміряла цю форму в її присутності. Це був єдиний випадок, коли вона не намагалася «позичити» в мене одяг.

      Щодня мені треба було з’являтися на роботі за п’ять хвилин до початку зміни. У маленькій кімнатці для персоналу висіли нагадування: «Розмовляйте з відвідувачами, усміхайтесь і запам’ятовуйте їхні імена».

      Менеджерка дала мені відеофільм «Подаємо усмішки» – про те, як подавати сніданки. Усе, що я викладала на тацю, повинне було мати такий самий вигляд, як на малюнках, і видача замовлення мала тривати не більше за 59 секунд.

      У результаті я почала працювати коло віконця, де замовлення видавали водіям автівок. Мене тренувала Робін. Ця жінка прагнула змінити світ на краще і використовувала для цього 30 секунд спілкування з кожним клієнтом. Вона могла визначити, хто поспішає, кому не завадить комплімент, а хто любить відчути себе важливим. Вона знала імена постійних клієнтів і збирала для них замовлення ще до того, як вони встигали їх зробити. Здавалося, ця жінка зовсім не помічала позіхань, набурмосених і неголених облич – вона просто усміхалась.

      – Зазвичай

Скачать книгу