Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності - Сергій Плохій

Скачать книгу

Костянтин Острозький, якого можна було назвати найвпливовішою людиною в Україні, був готовий майже на все, щоб запобігти церковній унії. У формі, запропонованій єпископами, вона ставила під загрозу його контроль над церквою та обмежувала можливості використання православ’я як зброї в боротьбі з королівською владою збереження особливого місця для русинських князів у суспільстві. Мабуть, він почувався особисто зрадженим. Одним із двох єпископів, які поїхали до Риму прохати про унію, був його старий друг Іпатій Потій, якого Острозький умовив відмовитися від політичної кар’єри для того, щоб той став єпископом і займався реформуванням церкви. Острозький сказав Потію, що він не проти унії, але лише за згодою константинопольського патріарха. Потій, знаючи, що такої згоди не буде, вирішив укласти унію без участі Константинополя. Попутником Потія в дорозі до Риму був єпископ Кирило Терлецький, який був не лише екзархом, або особистим представником константинопольського патріарха, призначеним захищати його інтереси в регіоні, а й єпископом Волинської єпархії – твердині Острозького.

      Приголомшений старий князь відправив озброєних слуг, аби перехопити єпископів на шляху до Риму, але ті уникли небезпеки. Тепер Острозький прямував до Берестя, щоб узяти участь у соборі разом із цілою армією прихильників, що складалася з православної шляхти та його слуг. Він також мав підтримку протестантських союзників – литовських аристократів. Один із них запропонував власний будинок для проведення зборів, оскільки за наказом короля усі православні церкви в місті було зачинено. Представники короля прибули до Берестя зі своїми збройними загонами. У цій наелектризованій атмосфері очікуване об’єднання церков могло цілком імовірно перетворитися не лише на роз’єднання, а й на кровопролитну битву.

      Події, відомої в історіографії під назвою «Берестейський собор», насправді ніколи не було, вона була розділена на дві окремі зустрічі – католиків та православних. Католицький собор, серед учасників якого були православний митрополит та більшість єпископів, оголосив про об’єднання. Православний собор, де головував представник константинопольського патріарха, включав двох православних єпископів, а також десятки архімандритів та представників парафіяльного духівництва. Його учасники відмовилися приєднуватися до унії і присяглися й далі зберігати вірність константинопольському патріарху. Тепер Київська митрополія була розколота: одна її частина декларувала прихильність до Риму, інша – до Константинополя. Розкол усередині митрополії мав також географічний вимір: здебільшого Галичина, зі Львовом та Перемишлем, залишилися православними, водночас Волинь та білоруські єпархії підтримали нову уніатську церкву. Насправді ситуація на місцях була набагато складнішою, ніж можна описати в загальних рисах, релігійні погляди іноді розколювали сім’ї, тоді як окремі парафії та монастирі змінювали свою прихильність не один раз.

      Незважаючи

Скачать книгу