Страта - Марина и Сергей Дяченко

Скачать книгу

чином? За яким законом, до дідька!

      Уже вдень вона, зголоднівши, скасувала акцію протесту і з’їла належний обід. Але якісь чиновницькі коліщатка закрутилися: ввечері до Ірени в камеру з’явилася якась офіційна особа й ознайомила її з підшивкою документів.

      Усі вони мали позначку «копія» і відсортовані були в хронологічному порядку. Ось Ірену заарештували… Іде слідство… Відбувся суд…

      Останній папірець був найменший, скромний і лаконічний. Ірені довелося напружувати очі, розбираючи мікроскопічний шрифт: ордер… згідно із законодавством, пункт такий-то… передачу прав… пану Яну Семиролю як приватному представнику правосуддя… із зобов’язанням виконати вирок протягом трьох місяців…

      Офіційна особа пішла, а Ірена все ще стояла посеред камери, насупивши брови і ворушачи губами.

      Через кілька хвилин ноги її підкосилися…

* * *

      Прийшли не на світанку, як велить традиція, а після сніданку. Ірена здивовано розглядала похмурих конвоїрів, тюремного лікаря і двох офіційних осіб – один вже знайомий, другий ще ні. Обидвоє здавались однаково сірими – під колір формених піджаків.

      Лікар виміряв їй тиск і заглянув у горло. Цікаво, подумала Ірена відсторонено, а якби була у неї ангіна?…

      Лікар розписався на сірім папірці.

      Хтось із офіційних осіб – вона не розібрала, хто – ще раз ознайомив її з вмістом маленького непоказного документа. При цьому особа, розбираючи мікроскопічні літери, дратувалася так само, як перед цим Ірена:

      – «…І здійснити передачу прав, пов’язаних із виконанням правосуддя, пану Яну Семиролю як приватному представнику правосуддя… Разом із зобов’язанням виконати вирок протягом трьох місяців…»

      Значить, не сьогодні, відчужено подумала Ірена.

      Трохи повагавшись, їй накинули на плечі ватяну зашмольгану куфайку. Холодно. Наприкінці листопада вести на смерть в одній тюремній робі – нелюдяно…

      Коридор був довгий, як шланг. У тюремному дворі на них чекав фургончик.

      – І куди ви мене повезете? – запитала Ірена з істеричним смішком.

      Їй не відповіли.

      Вона зробила крок усередину залізної клітки – двері за її спиною зачинилися. На підлозі, витоптаній сотнями ніг, лежав блідий квадратик світла – все, що залишилося від сонячного листопадового дня.

      Машина рушила.

      Ірена коліньми стала на лаву – ніби дитина в метро. Наблизила обличчя до віконця за щільними ґратами.

      За брудним клітчастим склом миготіли тіні. Ірена не могла впізнати жодної знайомої деталі – ніби за час, проведений у в’язниці, місто остаточно скинуло упізнавані прикмети. Скинуло маску, постало в усій своїй ворожій відчуженості.

      Вона втомилася дивитись. Стала на лаву ногами – добре, що машина йшла м’яко, і ні вибоїни, ні різкі зупинки ув’язнену не турбували.

      …У вампірів – ікла. Вампіри сплять у трунах. Коли Ірені було років чотирнадцять, вона переглянула всі наявні фільми про вампірів…

      Закляклою рукою полізла за пазуху. Тюремна роба не мала кишень – але Ірена примудрилася

Скачать книгу