Страта - Марина и Сергей Дяченко

Скачать книгу

просто в його скляні очі. – Це неправильний світ!.. Його немає! Це модель. Ви всі – модель. Вас придумав Анджей!..

      Сусідські дітлахи з цікавістю дивились, як її, скуту наручниками, що викрикувала безглузді фрази, ведуть до машини.

      Розділ третій

* * *

      Психіатрична експертиза визнала її осудною. Медична комісія визнала її здоровою.

      Ірена доклала всіх зусиль, аби скоріше забути подробиці огляду.

      «Ви МОДЕЛЬ, – з посмішкою говорила вона лікарям і санітарам. – Нічого не можу з цим вдіяти. Вам прикро, але це так: ви – лише тіні інших людей. Ви – уявлення Анджея про те, якими мають бути люди… Вибачайте».

      Її визнали симулянткою.

      Призначений був день суду; Ірена насолоджувалася тимчасовим спокоєм. Її не турбували ні лікарі, ні адвокати, ні слідчий. Натягнувши до підборіддя сіру казенну ковдру, вона перечитувала нотатки в записнику і навіть спромоглася на нову: «Весь світ – лише тінь…»

      Фраза вразила її своєю оригінальністю.

      Думати про те, чому не спрацював канал, скоро набридло. Ну, не спрацював – і не спрацював. Звичайна річ. Можливо, щось подібне сталося з Анджеєм. Він потрапив під коток власної вигадки – не зміг зупинити ним же запущену круговерть…

      Думати про те, Анджей мертвий чи імітував власну смерть, – вона уникала. Так чи інакше, скоро все з’ясується. Те, що Ірену чекає смертний вирок, ні у кого не викликало сумнівів; вона, в свою чергу, не сумнівалася, що Анджей (якщо він живий) ніколи не допустить такого повороту подій. Якщо моделятор живий – то тільки для того, щоб спостерігати за спійманою в пастку Іреною. Якщо це витончена помста (за що?!), то всього, що вже сталося з нею, достатньо для задоволення навіть дуже хворого самолюбства. І до споглядання її страти Анджей навряд чи дійде. (Хоча, знову ж таки, хто його знає…)

      Імовірність того, що Анджей справді мертвий, Ірена в розрахунок не брала.

      Зал суду зберігав сліди колишньої величі. Зі стелі сліпо дивилися облуплені барельєфи. За довгим столом сиділи люди в темному одязі, за чиїмись потилицями височіли високі спинки крісел, – Ірена подумала, що це по-своєму велично. Років сто тому, напевно, оксамит на підлокітниках мав зовсім свіжий вигляд…

      У залі було повнісінько народу. Окремо сиділи батьки загиблих дітей – в їхній бік Ірена з самого початку вирішила не дивитися. То була її мертва зона; дуже скоро вона почала відчувати її, неначе клаптик власного тіла – онімілий і запалений. Її погляд притягувало до цих нерухомих людей, але жах подивитися їм у вічі був сильніший.

      По всьому залу снували репортери. Ірена болісно мружилась од спалахів; репортери видавались їй голками, які снують крізь тишу і чиїсь нарікання, вони тягнуть за собою нитку майбутніх сенсаційних матеріалів…

      Чи то в залі бракувало світла, чи то перед очима в Ірени стояла напівтемрява – але їй було важко розрізняти обличчя. А вона все виглядала, наполегливо виглядала, долаючи різь в очах…

      Кого?

      Анджея Кромара. Кого ж іще?…

      Серед свідків були зовсім незнайомі люди і декотрі Іренині сусіди. Хлопченяті Вальку

Скачать книгу