LITMIR.BIZ

Скачать книгу

лисий, а рука міцно стискала руків’я величезного мисливського ножа, що стримів з-за пояса, наче із піхов.

      – Сядь на місце, – промовив стрілець. – Зроби собі послугу, чоловіче.

      Той зупинився. Його верхня губа за інерцією піднялася, наче у пса, і на мить запала мовчанка. Тоді він повернувся до свого столу, і атмосфера знову стала такою, як раніше.

      Пиво подали в надщербленому скляному келиху.

      – У мене нема здачі з золотого, – грубо промовила жінка.

      – Здачі не треба.

      Вона сердито кивнула, наче її розлютив цей прояв заможності, хай навіть на її користь. Але золотий узяла, і за мить на поплямованій тарілці з’явилися біфштекси, червоні по краях.

      – У вас є сіль?

      У маленькій глиняній сільничці, яку вона дістала з-під шинкваса, сіль узялася грудками, тому стрільцеві довелося розминати їх пальцями.

      – А хліб?

      – Нема хліба.

      Він знав, що вона бреше, але також знав причину і не став наполягати. Голомозий витріщався на нього синюшними очима, то стискаючи, то розтискаючи кулаки на скіпковій, подовбаній поверхні столу. Ніздрі поволі роздувалися й опадали, втягуючи аромат м’яса. Врешті-решт, за це не треба було платити.

      Стрілець почав спокійно їсти, не смакуючи: просто краяв м’ясо на шматки і швидко вкидав його виделкою до рота, намагаючись не думати про те, як виглядала корова, з якої це м’ясо зрізали. Породиста худоба, сказала вона. Авжеж! А свині, мабуть, танцювали комалу в світлі місяця Мандрівного Торгівця.

      Він уже майже доїв і збирався замовити ще пива та скрутити цигарку, коли на його плече лягла чиясь рука.

      Зненацька він відчув, що в кімнаті знову стало тихо, а в атмосфері з’явилася напруженість. Повернувшись, він втупився в обличчя чоловіка, який спав біля дверей, коли зайшов до зали. То було жахливе обличчя. Запах чортового зілля породжував сморідні міазми, очиська були страхітливими – широко розплющені, люті очі людини, яка дивиться, але не бачить, погляд, завжди звернений усередину, в сірий притон розгнузданих, неконтрольованих марень, що беруть початок у смердючих болотах підсвідомості.

      Жінка за шинквасом тихо застогнала.

      Потріскані губи вивернулися, наче їх звела судома, піднялися, оголюючи вкриті зеленим нальотом, замшілі зуби, і стрілець подумав: «Він навіть не курить це зілля. Він його жує. Справді жує».

      І наступна думка: «Це мертвий чоловік. Він, очевидно, помер рік тому».

      І чергова думка: «Це зробив чоловік у чорному».

      Вони пильно споглядали один одного, стрілець і чоловік, що переступив межу божевілля.

      Він заговорив, і стрілець, ошелешений, не ймучи віри, почув, що до нього звертаються Високою Мовою Ґілеада.

      – Стрілець-сей, подаруй золотий. Лише один золотий. Для прикраси.

      Висока Мова. Якусь мить його розум відмовлявся в це вірити. Роками – Боже! – століттями, тисячоліттями ніхто нею не розмовляв, Високої Мови вже не було, він останній, останній стрілець. Усі інші були…

      У німому заціпенінні він поліз до нагрудної кишені й дістав золотий.

Скачать книгу