Три товариші - Еріх Марія Ремарк

Скачать книгу

відкликав нас убік.

      – Слухайте-но! – сказав він. – Якщо вам треба буде когось відлупцювати, я живу на Лейбніцштрасе, 16, у дворі, ліворуч, на третьому поверсі. Якщо їх буде кілька, то й я прийду зі своїми хлопцями.

      – Домовилися, – відповіли ми й поїхали.

      Виїхавши з містечка розваг, ми звернули вбік, і тут Готфрід показав кудись крізь віконце машини. Ми побачили наш дитячий візок, а в ньому справжнє немовля; біля візка стояла бліда жінка, що й досі не могла отямитися від збентеження – вона все ще роздивлялася подарунок.

      – Правда ж, добре? – сказав Готфрід.

      – Віддайте їй ще й плюшевих ведмедиків! – вигукнула Патриція Гольман. – Там їхнє місце!

      – Хіба що одного, – сказав Ленц. – А другий нехай лишиться вам.

      – Ні, віддайте обох!

      – Гаразд.

      Ленц вискочив з машини, тицьнув плюшевих звіряток жінці в руки і, перш ніж вона встигла щось сказати, помчав назад, так наче за ним хтось гнався.

      – Ну, от, – засапано сказав він, – тепер мене аж у млость кинуло від власного благородства. Підвезіть мене до «Інтернаціоналю». Мені неодмінно треба випити коньяку.

      Він виліз, а я відвіз дівчину додому. Усе було не так, як минулого разу. Вона стояла в дверях, і по її обличчю перебігало світло ліхтаря. Вона була прекрасна. Я страх як хотів залишитися з нею.

      – На добраніч, – сказав я, – спіть спокійно.

      – На добраніч!

      Я дивився їй услід, аж поки погасло освітлення на сходах, а тоді поїхав «кадилаком» геть. Почувався я якось дивно. Це було не так, як звичайно, коли ввечері захопишся раптом якоюсь дівчиною. Тут була якась велика ніжність. Ніжність і бажання дати собі повну волю. Волю полинути кудись у невідоме…

      Я поїхав до Ленца в «Інтернаціональ». Там майже нікого не було. У куточку сиділа Фріці зі своїм приятелем, офіціантом Алоїсом. Вони про щось сперечалися. Готфрід сидів з Мімі й Валлі на канапі біля прилавка. Він приязно розмовляв з обома, навіть із бідолашною підстаркуватою Мімі.

      Дівчата скоро пішли. Їм треба було йти «на роботу» – саме був час. Мімі постогнувала й зітхала – у неї корчило ноги. Я підсів до Готфріда.

      – Ну, давай, рубай, – сказав я.

      – А навіщо, малий, – на моє здивування відповів він. – Ти робиш усе правильно.

      Мені полегшало на серці, що він так просто поставився до всього.

      – Міг би сам хоч слово зронити, – сказав я.

      Він махнув рукою:

      – Дурниці!

      Я замовив рому.

      – А знаєш, – сказав я трохи згодом, – я уявлення не маю, хто вона й що. Не знаю навіть, що в неї з Біндінгом. Він тобі що-небудь сказав тоді?

      Ленц глянув на мене:

      – Хіба це тебе непокоїть?

      – Ні.

      – Я так і думав. А це пальто тобі, до речі, личить…

      Я почервонів.

      – Чого ти соромишся? Ти на правильному шляху. Я б і сам не від того…

      Я трохи помовчав.

      – Чому це так, Готфріде? – нарешті спитав я.

      – А так, що все інше – це сміття, мотлох, Роббі. Бо в наш час немає

Скачать книгу