LITMIR.BIZ

Скачать книгу

перед порожнім номером пластмасове крісло і вмостився в ньому поруч.

      – Тоді я розповім тобі все, що знаю, – своїм тихим культурним голосом сказав він. – Я на одинадцять років молодший за Роллі, і досі тільки вчуся бути старим.

      Я ніяково посовався в кріслі й нічого не сказав.

      – Нас у сім’ї було четверо. Роллі був найстарший, я – наймолодший. Наш брат Дрю загинув у Франції в сорок четвертому. Він і Роллі намірялися на кар’єру в армії. Ми виросли тут, у Лібертівіллі. Тільки Лібертівілль тоді був значно, значно менший – розумієш, таке собі село. Досить мале, щоб тут були свої й чужі. Ми були чужі. Злидота. Слабаки. З бідного району. Який завгодно штамп обирай, не помилишся.

      Він іронічно всміхнувся в присмерку й налив собі в склянку ще «Севен-Апу».

      – Насправді про дитинство Роллі мені врізалося в пам’ять лише одне… зрештою, коли я народився, він був у п’ятому класі… але це одне я пам’ятаю дуже добре.

      – І що ж це?

      – Його лють, – відповів Лебей. – Роллі завжди був злий. Він лютував на те, що йому треба ходити до школи в одязі з чужого плеча, лютував, що наш батько – п’яничка, який не може знайти собі постійну роботу на будь-якому з металургійних заводів. Він сердився, що наша мати не могла змусити батька, щоб він перестав пиячити. Він злився на трьох меншеньких – Дрю, Марсію й на мене, – бо через нас злидні були нездоланні.

      Він витягнув уперед руку й закотив рукав сорочки, щоб показати мені висохлі напнуті сухожилля своєї старечої руки, що проглядали одразу під поверхнею лискучої натягнутої шкіри. Від ліктя до зап’ястка тягнувся і зрештою зникав помітний шрам.

      – Подарунок від Роллі, – сказав Джордж. – Дістав його, коли мені було три, а йому – чотирнадцять. Я грався з кількома розфарбованими дерев’яними кубиками, які повинні були зображати машинки й вантажівки, на доріжці перед будинком, коли він, грюкнувши дверима, вискочив надвір, бо саме йшов до школи. Мабуть, я заважав йому пройти. Він штовхнув мене, вийшов на тротуар, а потім повернувся і напіддав. Я полетів у бур’яни й кілька соняхів, які моя мати наполегливо величала своїм «городом», і напоровся рукою на штахетину загорожі навколо нього. Крові з мене тоді витекло порядно, я всіх перелякав до сліз – усіх, крім Роллі, який знай кричав: «Щоб ти мені більше під ноги не ліз, мала шмарката гидота, не лізь під ноги, ти мене чув?»

      Я зачудовано подивився на задавнений шрам, розуміючи, що він схожий на гальмівний шлях тому, що маленька пухкенька ручка трирічної дитини виросла протягом років і стала худою лискучою рукою старого, на яку я тієї миті й дивився. Рана, що була тоді, року 1921-го, потворним рівчаком, з якого на всі боки ляпала кров, повільно видовжилася в цю сріблясту прогресію слідів, подібних до щаблів драбини. Рана закрилася, а от шрам… розрісся.

      Моїм тілом пробіг жахливий дрож безнадії. Я згадав, як Арні лупив кулаками по приладовій панелі мого авто, як Арні хрипко кричав, що вони в нього подавляться, подавляться, подавляться.

      Джордж Лебей дивився на мене. Я не знаю, що він побачив на моєму обличчі, але повільно відкотив рукав донизу, і коли застібнув

Скачать книгу