LITMIR.BIZ

Скачать книгу

ми розписалися про закінчення робочого дня о четвертій – дві години тому. Тоді я був такий голодний, що міг би з’їсти що завгодно (за абсолютним винятком коша з морськими водоростями). Але тепер у шлунку було таке збурення, що я боявся виблювати, якби щось проковтнув.

      Коли я від’їжджав, вони втрьох стояли на під’їзній доріжці перед своїм гаражем на дві машини (всередині комфортно вмостилися Майклів «порше» та Реджинин універсал «вольво» – «У них-то машини є, – трохи злостиво подумав я, – яке їм діло») і сварилися далі.

      «Ну от і все, – подумав я, відчуваючи тепер не лише порушення душевної рівноваги, а й смуток. – Вони його загноблять, і Лебей забере собі його двадцять п’ять доларів, і той “плімут” п’ятдесят восьмого року простоїть там ще тисячу років чи більше». Вони вже не раз таке з ним провертали, бо Арні був невдахою. Навіть його батьки це знали. Розумний, сором’язливий і невпевнений, але якщо зазирнути глибше, то веселий, вдумливий і… милий, напевно, ось це слово, яке я намагався підібрати.

      Милий, але лузер.

      Його предки знали це так само добре, як фанати «Вайт Соксів» з робітничих курсів, які кричали на нього в коридорах і лізли великими пальцями в окуляри.

      Вони знають, що він лузер, і вони його загноблять.

      Так я думав. Але цього разу помилився.

      3 / Наступного ранку

      Сказав мій тато: «Сину,

      Литиму гірку до рота,

      Як ще раз сядеш за кермо того

      “лінкольн-хот-рода”».[14]

Чарлі Раян

      Я завернув до будинку Арні наступного ранку о пів на сьому і просто припаркувався біля бордюру, не палаючи бажанням заходити всередину, хай навіть його мати й батько ще сплять, – напередодні увечері на тій кухні літало забагато поганих вібрацій, щоб я міг там перед роботою спокійно з’їсти звичний пончик і випити чашку кави.

      Арні не виходив майже п’ять хвилин, я вже почав подумувати, чи він, бува, не здійснив свою погрозу виїхати. Та потім двері заднього ходу відчинилися, і він вийшов на під’їзну доріжку, біля ноги теліпався лоточок з обідом.

      Заліз у машину, хряснув дверцятами й сказав:

      – Кермуйте, Дживс.

      Один зі стандартних дотепів Арні, коли він перебував у доброму гуморі.

      Я рушив, подивився на нього обережно, хотів уже щось сказати, та потім вирішив, краще зачекаю, коли він почне… якщо йому взагалі є що сказати.

      Тривалий час здавалося, що сказати йому нема чого. Майже всю дорогу до роботи ми їхали без жодних розмов, лише в супроводі рок- і соул-хітів на місцевому радіо WMDY. Арні розсіяно відбивав на коліні ритм.

      І врешті він сказав:

      – Слухай, мені шкода, що тобі довелося вчора це все побачити.

      – Та нічого, Арні.

      – А ти ніколи не думав, – раптово спитав він, – що батьки залишаються дітьми-переростками, поки їхні власні діти не витягнуть їх у дорослість? А вони при цьому вищать і відбиваються?

      Я похитав головою.

      – Скажу тобі, що я думаю, – вів далі Арні. Ми вже наближалися до

Скачать книгу