Культурология - Дмитро Донцов

Скачать книгу

щоправда, хлопами, «одначе такими хлопами, які достойні були бути Квінтами Цинцинатами». Тоді навіть суверен держави, яка мала з ними до діла, називав їх «мужественним руським народом», а інші – «дияволами Хмеля», що було не меншим компліментом. Шведський посол підкреслює їх «ревність… незнищиму й невигасиму та все горіючу живим полум’ям», яка не дозволяє їм «прощати головним ворогам Бога». Подивляє їх похопність до «справедливої… мести за приказом сумління і честі», як їх до того намовляє «Божий маєстат».

      Сам Густав Адольф, якого чим-будь не легко було здивувати, називав їх «дияволами» і старався притягти їх до своєї служби. Дорадники короля дивувались свіжості козацького народу, його «залізній молодості» і елементарній силі. Зрештою «не тайна це для всього майже світу, що військо запорожське від віків, з дідів і прадідів своїх» були «люди лицарські», що за свою свободу «багато на марсових полях голов поклало». А хто думав інакше, хто собі «хлопство козацкоє за овчаров або січкаров… судили», для тих має літописець лише злорадні насмішки. Він пише про «фурію хлопську», про непокірну, незігнуту «буйлувату шию» того народу, про «горді карки козацькі».

      По Батозькій пригоді вояків Тимоша Хмельниченка прозвали пошкодовані «крокодилями, що терзають людськість». «Тверде серце тих людей, – пише історик, – не мало над собою жалю. Здавалося, що самі фурії вселилися в них». П. Куліш говорить про той народ, що, «порівнюючи з своїми сусідами, були вони глибші в любові і в ненависті», що нічого в них не було з «м’ягкості і жіночої легковірності». Про «фурію» Сіркових вояків, яку несли в Крим, говорить теж літописець. З тих саме часів зберігся вислів одного з найгеніальніших українців всіх часів, який свій – не зовсім сповнений респектом – погляд на тодішніх противників уклав у лаконічну характеристику, назвавши трьох їхніх вождів – «латиною, периною і дитиною». Були це символи світу – переінтелектуалізованого, перевигідненого, здитинілого, представників якого знову Іван Вишенський звав «сластоїдами, цукролюбцями і периноспалами».

      Такими, як вони, був і їх Бог – страшний і невблаганний, караючий грішників, справедливий і милосердний до чеснотливих, до тих, що слухали його. Заключаючи один трактат, козацькі посли «призивали во свідительство страшних сил Бога», присягали іменем «страшного Бога», не бога Тагора!

      Граб’янка згадує старих «воїнів руських», «яже аще і невірни бяху, но мужеством своим всі страни обношаху страхом». Про них же згадує і на них, як на своїх предків, покликується і Сірко, а були це «славно именитіи вожди наши козацкіи и скифославянскіи», які «не тилко Цариграду, но и всему царству греческому… були страхом». А Касіян Сакович за найважливіше завдання козацтва – в промові над гробом Сагайдачного – уважав: зберігати свою віру і тим «бути страшним племені поганському». Чисто біблійна уява про Бога, який був для вірних своїх «великий і страшний Бог». Такий, який він був і для Шевченка і якого так не міг терпіти за це Драгоманов.

      Думний

Скачать книгу