Темна синя вода. Джерело - Радій Радутний

Скачать книгу

и – такі собі маленькі цвяшки або клітинки великого людства, й від раптової втрати одного цвяшка будівля не розвалиться, ба навіть підошва не відпаде.

      Але кожен цвяшок має голівку, й у ній крутиться думка – «Я важливий! Я хороший! Я розумний! Без мене – ніяк!».

      Буває, що ця думка обривається посередині слова. Зазвичай – несподівано, бо всі чомусь вважають себе безсмертними. Хто загине, я? Ні в якому разі. Вже хто-хто, а я точно проскочу – чи то поміж кулями, чи поміж законами, хворобами… та хоча б і машинами. Навіть у годину пік на шестирядці в районі виїзду з міста.

      Й ті, хто їдуть поруч накритого тіла, байдуже думають – «от дурний! Чи незграбний. А я би проско…»

      Трапляється, звісно, й таке, що кінець очікуваний. Скажімо, за рік. Або півроку. Або пару місяців. Ну, пару тижнів однозначно. Але ж не сьогод…

      Раніше траплялося, що попереджали про день, час та навіть хвилину, але зараз смертну кару вже скасовано.

      Ні, той день аж ніяк не попереджав.

      Почався він з лінивого сонечка у вікні. Перед цим кілька днів було хмарно й дощило, подекуди навіть гримало й миготіло блискавкою, тож сонечко було вельми доречне. Я дивився прогноз – наприкінці тижня планувалося до тридцяти; і знав, що вже за кілька днів я дивитимусь на сонечко не так радісно, й ховатимуся від спеки у тінь або в приміщення з кондиціонером; але поки що – поглядав на сонечко й посміхався.

      Якась пташка розцвірінькалася надворі, а кішка Томка заходилася ганяти підлогою іграшкову мишку з калаталом всередині. На її думку, шоста ранку – найкращий час для такої забави, а поспати можна буде й пізніше. Треба було би тпруськнути на неї, або навіть пожбурити капцем, та це означало прокинутись остаточно, а цього не хотілося. Й очі розплющувати не хотілося теж. Хоча інколи робити це було б незле. Багато справ ішли б краще, якби ми вчасно очі розплющували.

      Ще пару місяців тому кішка була кошеням, звалася Томом, і де були мої очі, коли я вибирав це боязке чорно-біле створіння з купи таких самих боязких волохатьок? Якби побачив, що кішка – то, мабуть, не став би зв’язуватись. Полінувався би вовтузитися з наслідками. А тепер – що поробиш. Будемо наслідки роздавати. І вже, мабуть, скоро, бо одного потенційного зятя я вже кілька днів тому прогнав.

      Він сіро-білий, нахабний, і мені не сподобався.

      Ліньки було й каву варити, і я варварським чином залив порошок окропом із чайника – зійде й так. Намастив кавалок хліба, повагався, чи не кинути зверху ще й сиру шмат, але також полінувався.

      Кинув погляд на поличку з книжками. Давненько я не відкривав паперових книжок. З екрану й зручніше, й сторінки легше гортаються… але час від часу проривається ностальгія. От і цього разу прорвалася, виявилась дужчою навіть на лінощі.

      Трапилася якась фантастика з кінця дев’яностих… хороші були часи. На обкладинці гарна дівчина у комбінезоні пробувала налагодити контакти з мавпоподібним аборигеном. Контакти, ясна річ, торговельні, бо як навіть і кажуть, що чоловік хоч трохи кращий за мавпу – то вже непогано; та абориген був не кращий. Книжка була весела, з пригодами, й ще тоді я читав її кілька разів – так, що дружина вже запам’ятала малюнок не лише на передньому боці обкладинки, а й на задньому.

      – Це ти! – якось потицяла вона пальцем у мавпу, явно набиваючись, щоб я порівняв її з другим персонажем обкладинки. Замість відповіді я почав книжку перекидати.

      – Ні-ні-ні!!! – запротестувала кохана словом і ділом, бо позаду було намальовано слоноподібне чудовисько. – Навіть не думай!!! То не я! То теж ти!

      Оскільки читав я в ліжку, то й діло скоїлося не відходячи, так би мовити, від каси.

      Давно це було, й багато чого змінилося з тих хороших часів. Передовсім – не стало кому тицяти пальцем у мавпу.

      Я поставив книжку на місце. Подумав, що припадати їй пилом ще кілька років. Або не кілька. Але припадати.

      Узяв мобілу – будильник якраз намірився теленькнути, але я зреагував швидше; відкрив на екранчику якусь книжку – хай йому чорт, тепер я не можу згадати, яку! – й, передчуваючи десять хвилин маленького кайфу поглинання одночасно духовної та тілесної поживи, приготувався…

      Дззззззинь!

      Цього разу я схибив. І будильник, і дзвінок спершу з’являються на екранчику, а вже потім оголошують про свою появу дзвінком. Будильника я спіймав, а дзвінок проґавив.

      Номер був не знайомий. Не знаю, у кого як, але в мене таке нечасто трапляється. Коло більш-менш постійних контактів визначено, а з незнайомцями зручніше спілкуватись емейлом.

      Але причин відкидати незнайомців нема.

      Давно вже нема.

      – Ну, алло! – не дуже задоволено сказав я мобілі.

      – Смачного вам! – засміялися в слухавці. – Пане Юрію, а чи не могли б ми зустрітися сьогодні годині о десятій… скажімо, у скверику біля Золотих Воріт?

      Голос був чоловічий. Звичайний. Не дуже низький і не зависокий. Такий не викликає ані інстинктивної відрази, ні приязні. Нейтральний голос, і фраза нейтральна… хоча спершу, мабуть, варто було би відрекомендуватись.

      – Мене

Скачать книгу