LITMIR.BIZ

Скачать книгу

пахло сухою травою, і настовбурчив вушка, хутенько стягнув з голови шапку – щоб краще було чути.

      – Не знаю, – сива бабуся старанно сотала довгу нитку покрученими кострубатими пальцями. – Мабуть, занадто войовничими були, от і почали один з одним змагатися. Вважали себе розумнішими й сильнішими за богів, через те й були покарані.

      – А ти колись чаклуна бачила?

      – Ні.

      – А ось люди кажуть, ніби…

      – Люди всяке казатимуть, бо сестра моя Огнася колись сама до чародіїв утекла.

      Диводан зліз із печі, перевернув пусте дерев’яне цеберко й сів на нього. Спер лікті на коліна, підборіддя – на долоні, тільки бірюзові очі вогниками світилися.

      – Кажуть вона красунею була? – не могла вгамуватися сестра.

      – Ще й якою! Ні до неї, ні після неї такої не бачили. Висока, струнка, вправна… як Диводан зранку.

      – Хіба тільки зранку? Я й увечері прудкий! – хлопчик аж підскочив, а дівчата засміялися.

      – Я пожартувала, – старенька усміхнулась куточками зморшкуватих губ. – А ще в Огнеслави було руде, як вогонь, живе волосся, що постійно тріпотіло – чи то од вітру, чи то від її нестримності. І мінливі, іскристі зелені очі. Дзвінкі очі.

      – Голос дзвінкий?

      – Ні, очі.

      – Хіба таке буває?

      – Буває… Якось пасла вона отару овець за пагорбом, біля великого струмка. Там і зустріла чаклуна. Навесні це сталося. Мабуть, він причарував її, бо додому повернулась Огнася скаламучена, на себе не схожа. Дивилась у далечінь, ніби там щось бачила. І весь час поривалася втекти до чаклунів. Розуміла, що потрапити до них гірше, ніж до диких степовиків, але нічого зробити з собою не могла. І посеред літа таки втекла. Я дуже сумувала за нею. Їй тільки п’ятнадцять виповнилося, і не було хлопця, щоб про неї не мріяв.

      – І не злякалася! – Диводан підскочив аж під стелю. Відерце, на якому він був умостився, весело грюкнуло, перевернувшись. Але не покотилося, бо мало приплюснуту форму – щоб не дай боже не скидалося на коло. А малий ледь і сам не грюкнувся на чисто виметену земляну підлогу. Це знову насмішило дівчат, і він зухвало вигукнув:

      – А хлопці кажуть: у степовиків чаклуна бачили!

      – Нумо, розкажи.

      Диводан сів на лавку, підібгав під себе ноги:

      – Люди з Заріччя їздили до степовиків міняти товар. Там знову колотнеча – Стратомир зі своїми замок на сході в облогу взяв, а з ними – чаклун! Він той замок зруйнував! Кажуть, Стратомир скарбів без ліку набрав і хоче підкорити собі всіх степовиків.

      – Погано… – стара відклала прядиво.

      – Чому?

      – Ми спокійно живемо, бо степовики між собою не миряться – де їм нас чіпати. А якщо об’єднаються… А які ж скарби Стратомир у замку взяв? У вже зруйнованому?

      – Золото ж, мабуть. А то й срібло! – знову підскочив Диводан.

      – Срібло тільки в чаклунів буває, – не згодилася старша сестра.

      Хлопчик повернувся до неї:

      – Хочу його побачити.

      – А

Скачать книгу