LITMIR.BIZ

Скачать книгу

вона, зловісно кривлячи губи. – На жаль. Але не думай, що занадто добре, сучий ти сину. Зараза, якою ж я була дурепою… Ах, та йди ти до дідька! Бачити тебе не можу!

      Вона крикнула, пришпорила вороного й погнала вперед. Відьмак стримав кобилу, пропустив фургон ґномів, що ревіли, лаялися та свистіли на кістяних дудках. Між ними, розвалившись на мішках із вівсом, лежав Любисток, побренькуючи на лютні.

      – Гей! – гукав Ярпен Зігрін, сидячи на козлах і тицяючи у бік Йеннефер. – Щось там наче чорніє на шляху! Цікаво, що саме? Виглядає, наче кобила!

      – Точно! – прокричав у відповідь Любисток, зсуваючи сливовий капелюшок на потилицю. – Це кобила! Верхи на меринові! Небачене!

      Ярпенові хлопці затрясли бородами у хоровому реготі. Йеннефер удавала, що не чує.

      Ґеральт стримав коня, пропустив кінних лучників Нєдаміра. За ними, на деякій відстані, повільно їхав Борх, й одразу ж за ним – зерріканки, ар’єргардом колони. Ґеральт зачекав, коли вони під’їдуть, пустив кобилу поряд із конем Борха. Їхали мовчки.

      – Відьмаче, – раптом відізвався Три Галки. – Хочу поставити тобі одне запитання.

      – Постав.

      – Чому ти не повернеш назад?

      Відьмак хвильку мовчки приглядався до нього.

      – Ти насправді хочеш знати?

      – Хочу, – сказав Три Галки, повертаючи до нього обличчя.

      – Я їду за ними, бо я – безвільний голем. Бо я – віхоть клоччя, гнаний вітром уздовж тракту. Куди, скажи, я мав би поїхати? І навіщо? Тут, принаймні, зібралися ті, із ким мені є про що розмовляти. Ті, хто не припиняє розмов, коли я до них підходжу. Ті, хто, навіть не люблячи мене, говорять про це у вічі, не кидаючи камінням з-за тину. Я їду із ними через ту саму причину, чому я поїхав із тобою до корчми плотогонів. Бо мені – все одно. Я не маю місця, куди мав би прямувати. Не маю мети, яку я повинен знайти наприкінці дороги.

      Три Галки кашлянув.

      – Мета є наприкінці будь-якої дороги. Кожен її має. Навіть ти, хоча тобі здається, що ти настільки інший.

      – А тепер я поставлю запитання.

      – Став.

      – Чи ти маєш мету наприкінці дороги?

      – Маю.

      – Щасливець.

      – Це не питання щастя, Ґеральте. Це справа того, у що ти віриші, чому себе присвячуєш. Хто має знати про це краще за… за відьмака.

      – Сьогодні я постійно чую про покликання, – зітхнув Ґеральт. – Покликанням Нєдаміра є захопити Маллеору. Покликанням Ейка із Денесле – боронити людей від драконів. Доррегарай відчуває себе покликаним до чогось цілком протилежного. Йеннефер, у силу певних змін, яким піддали її організм, не може виконати своє покликання, і те її страшенно злить. Холера, тільки Рубайли й ґноми не відчувають жодного покликання, хочуть просто хапнути здобичі. Може, це тому мене так до них тягне?

      – Не до них тебе тягне, Ґеральте із Рівії. Я не сліпий і не глухий. Не при звуці їх імен ти потягнувся тоді за капшуком. Але здається мені…

      – Дарма тобі воно здається, – сказав відьмак без гніву.

      – Вибачаюся.

      – Дарма

Скачать книгу