LITMIR.BIZ

      Я побачила своє відображення у скляних дверях булочної і на мить зупинилася. У мене на підборідді лишалася цятка зеленої фарби. Витерла її і штовхнула двері. Над головою дзенькнув дзвоник. У крамниці було тепло і пахло дріжджами.

      – Ліно, рада тебе бачити, – жіночка поспішила до прилавка. – Чим можу допомогти?

      Чи я знаю її?

      – Вибачте, я не…

      – Мій чоловік – професор в університеті. Він працює з твоїм татом, – сказала вона. – Я тебе з батьками в місті бачила.

      Я кивнула.

      – Мама просила взяти у вас хлібину, – сказала я.

      – Звичайно, – відказала жіночка і полізла під прилавок.

      Вона загорнула пухку хлібину в брунатний папір і вручила мені. Коли я простягнула їй гроші, жіночка тільки похитала головою.

      – Прошу тебе! – прошепотіла вона. – Це ми перед вами в неоплатному боргу.

      – Не розумію… – я знову простягнула їй монетки.

      Вона не звернула на них уваги.

      Дзенькнув дзвоник. Хтось увійшов до крамниці.

      – Переказуй батькам від мене найщиріші вітання! – сказала жіночка, збираючись обслуговувати наступного покупця.

      Увечері я розповіла татові про хліб.

      – Це з її боку дуже гарно, але необхідності в тому немає, – відказав він.

      – А що ж ви з мамою їй зробили? – спитала я.

      – Та нічого особливого, Ліно. Ти вже всі уроки приготувала?

      – Але ж чимось ви заслужили на цей хліб! – не відставала я.

      – Та ні на що ми не заслужили. Просто годиться поводитися правильно, Ліно, і не треба за це чекати подяки чи нагороди. Ну а тепер – повертайся до уроків!

      3

      Мама спакувала таку саму велику валізу для Йонаса. Поряд із нею мій маленький, худенький брат виглядав іще дрібнішим, він насилу підняв ту валізу двома руками, відхилившись назад. Але на вагу не нарікав і допомоги не просив.

      У домі почулося, як б’ється скло і порцеляна, – щось болісно брязкало, звуки лунали один за одним. Ми знайшли маму в їдальні – вона кидала на підлогу кришталь і порцеляну. На її обличчі блищали краплі поту, а золотаві локони спадали на очі.

      – Мамо, ні! – закричав Йонас і побіг просто по скалках, які вкривали підлогу.

      Я відтягла його, не дала схопити келих.

      – Мамо, – спитала я, – навіщо ти б’єш ці чудові речі?

      Вона завмерла з порцеляновою чашкою в руці й подивилася на нас.

      – Бо я їх так люблю! – вона кинула чашку на підлогу й одразу потяглася по наступну, навіть не дивлячись, як розбилася ця.

      Йонас заплакав.

      – Не плач, золотко. Ми ще

Скачать книгу