LITMIR.BIZ

Скачать книгу

дня? – спитав я якомога грізніше.

      Мирося враз, зі швидкістю блискавки, зів’яла і злякано опустила очі.

      – Кажи! – вже гаркнув я.

      – Ой, Платоне Васильовичу, я винна, винна, винна, – заторохтіла вона. – Він попросив мене, попросив мене, мені було… мені було…

      – Тобі було просто цікаво, – здогадався я.

      – Ні, не тільки, не тільки… Ой Господи, що ж я наробила…

      Мирося забилася в істериці. Довго й нудно, з допомогою її напарниці по зміні Алевтини (вона приймала абонплату), вродливішої і до того ж давно заміжньої, я заспокоював Миросю, відпоював водою і мусив зрештою вести до кав’ярні на сік. Це вже було після того, як я дізнався, що той чоловік попросив Миросю відіслати телеграму такого-то дня і числа. А сам приходив на тиждень раніше.

      – Я зробила вам недобре?

      Що я міг відповісти на ці слова? Заспокоювати, обуритися, ляснути по щоці?

      – Ти зробила, як і належить, – сказав я.

      – Він мені… Він мені дав аж сто гривень, – зізналася Мирося.

      – Ого, – сказав я. – То ти стала відразу багачкою. Може, поділишся?

      Здається, Мирося сприйняла мої слова за щиру монету.

      – Я вже їх розтратила. Купила Віталикові ранця до школи.

      Віталик був її молодшим братом, такий же невродливий, ще більш цибатий, але, на відміну від сестри, заглиблений у себе.

      – І ще я купила собі… Собі… Духи… Навіть трохи довелося докладати.

      – Заспокойся, – попросив я. – Ти ні в чому не винна.

      – Ви справді так вважаєте?

      – Авжеж. Витри сльози, – сказав я цілком щиро.

      Не треба було мати багато олії в голові, аби збагнути, що я опинився в центрі якоїсь афери. Хтось виштовхнув мене з пансіонату, використавши того дурника (чи такого вже дурника?), спровокувавши на цю ганебну втечу. Але чому я піддався? Невже я внутрішньо був готовий до приходу тієї телеграми? Але хто міг про те знати?

      Я подумки повернувся в Крим. Інга? Ні, неможливо було так розіграти мене. Неможливо було й уявити таку підлість з її боку. Тоді хто? Її колишній коханець? Той, якого я зустрів тоді в лісі? Чи хтось інший, мені незнаний?

      «Я ніколи не розгадаю цієї загадки», – подумав я.

      – Ви справді не…

      – Ти вже про це питала, – перервав я. – Витри сльози, бо геть розмазала туш. Ні, краще вмийся.

      Хвилин за десять, дорогою до бару, я дізнався приємну для мене новину. Ще якийсь чоловік ходив по містечку продавати товар (ну всілякі там бритви, леза, масажери), побачив у Миросі мої картини і купив одну з них, на якій був зображений старий ясен. Той самий, якого я лише й міг останнім часом писати.

      – Він мені дав сімдесят гривень, – сказала Мирося, і в її очах знову майнув переляк. – Я зробила недобре, Платоне Васильовичу?

      – Ні, чому ж, – відповів я. – Я ж подарував тобі ці картини, отже, ти їх власниця і можеш розпоряджатися як завгодно.

      – Справді? – зраділа Мирося. – Тоді я візьму вам до соку коньяку.

      – І собі, – сказав я.

      – Я

Скачать книгу