Байстрючка - Марія Хімич

Скачать книгу

чоловіка в мене не було вже рік, з того часу, як розлучилася зі своїм законним, алкашом Геником.

      – Звичайно, – посміхнулася до нього й грайливо торкнулася волосся, демонструючи, що обручки на моїй правиці немає.

      Кавалер розпашів. Якби на його тілі росло пір’я, воно б уже стирчало врізнобіч, перетворюючи його на м’яку кульку.

      – Мене звати Назаром, а вас? – галантно поцікавився, нависаючи наді мною, адже я, на відміну від нього, умостилася на сидінні. Чоловік був у безпосередній близькості від мого плеча, і я могла, при бажанні, лагідно ненароком його торкнутися.

      – А мене Віта, – відповіла, – можна на «ти».

      Жінка, що сиділа біля мене, та що там казати – усі пасажири, затамувавши подих, слідкували за нашим знайомством. Вони лукаво переглядалися між собою й зворушено посміхалися. Для них це була жива сцена з мексиканського серіалу, а саме: фатальна зустріч Хуана і Кончіти.

      – Куди їдеш? – поцікавився Назар. Йому було спекотно, як і мені, цьогорічний травень смажив усіх без розбору.

      – Додому, з навчання, – відповіла.

      – Я теж! – жваво сказав чоловік. – Я навчаюся в аграрному інституті, а ти?

      – У кооперативному технікумі, – сказала гордо: хай усі позаздрять, яка я вчена!

      – Ти з міста Б.? – запитав Назар. У нього було не дуже коротке волосся, що нагадувало солому як кольором, так і формою. Чомусь воно мені дуже сподобалося. Так і хотілося занурити в нього руку й збуджено помацати шкіру голови, щоб Назар аж замуркав від задоволення.

      – Так, – я надала своєму голосу максимум оксамитовості й мелодійності, – у власній квартирі. (Ви ще не позаздрили? Ось вам!)

      – О-о, – зрадів за мене й за себе Назар. – А я недалеко від Б., у містечку Д. живу.

      – Гарно, – зашаруділа нотками, як шовковою білизною. – Десь працюєш?

      – Очолюю тракторний стан, – просто сказав Назар, – а ти де?

      – У заводській їдальні, продовольством завідую, – я мусила постійно дерти голову догори, щоб бачити миле лице Назара, яке мої очі щиро виціловували.

      – А у вас в їдальні є телефон? – узявся штурмувати фортецю мого особистого життя Назар, хоч я вже давно віддала йому ключ від головної брами, замотаний у мої вологі трусики.

      – Не лише в їдальні, у мене вдома теж є, – мовила. (То як, заздримо далі?)

      – Чудово! Може, скажеш номер? Я запам’ятаю! – запевнив Назар, і його вуха навіть повернулися слуховими каналами в мій бік.

      – Я тобі запишу, – дістала із сумочки вишукану золоту авторучку, такий же аристократичний блокнот із позолоченими кутиками, написала заповітні цифрочки на напарфумленому аркушику й нещадно видерла його.

      – Тримай, – віддала Назару.

      – Спасибі, – чоловік якусь мить дивився на аркушик, ніби я там ще й дарчий напис зробила (з-за його спини виглядали інші пасажири, аби й собі запам’ятати мій номер телефону).

      – Моя зупинка, – я підвелася і, мовби ненароком, провела грудьми по його змоклій сорочці. Назар пильно заглянув мені у вічі та промовив хрипко:

      – Я

Скачать книгу