LITMIR.BIZ

Скачать книгу

не говорю на цю тему.

      Мур не зводив із неї підозріливого погляду.

      – Ніколи?

      Вона відвернулася.

      – Ніколи, – прошепотіла Кетрін.

      Між ними повисло тривале мовчання. Тоді Мур лагідно запитав:

      – Ви коли-небудь чули ім’я Елена Ортіз?

      – Ні.

      – Діана Стерлінґ?

      – Ні. То це ті жінки…

      – Так. Це жертви.

      Вона важко ковтнула.

      – Мені невідомі їхні імена.

      – Ви не чули про ці убивства?

      – Я намагаюся не читати трагічних новин. Це занадто для мене. – Вона стомлено зітхнула. – Розумієте, я щодня бачу в операційній стільки жахливого. Ввечері, коли повертаюся додому, я хочу спокою. Я хочу почуватися в безпеці. А те, що стається у світі, – всі ті звірства… Я не хочу про них читати.

      Мур сягнув рукою до кишені, вийняв дві фотокартки і поклав на стіл перед нею.

      – Ви впізнаєте котрусь із цих жінок?

      Кетрін вивчала їхні обличчя. Та, що ліворуч, мала темні очі, на її губах застигла усмішка, а вітер ворушив її волосся. Інша жінка була делікатною білявкою із замріяним і далеким поглядом.

      – Темноволоса жінка – Елена Ортіз, – пояснив Мур. – Білявка – Діана Стерлінґ. Діану вбили минулого року. Вам не знайомі їхні обличчя?

      Вона похитала головою.

      – Діана Стерлінґ жила в районі Бек-Бей, лише за милю від вашого дому. Квартира Елени Ортіз розташовується за два квартали від лікарні. Цілком можливо, що ви їх десь бачили. Ви точно впевнені, що не впізнаєте жодну з них?

      – Я ніколи раніше їх не бачила. – Кетрін простягнула фотографії Муру і помітила, що в неї тремтить рука. Він, без сумніву, теж помітив це, коли брав фотокартки, коли торкнувся її пальців. Напевне, він помітив багато чого, на те він і поліцейський. Вона заглибилася у свої переживання і майже не звертала на нього уваги. Він говорив тихим і спокійним голосом, і поряд з ним Кетрін не відчувала жодної загрози. І лише зараз вона збагнула, що він уважно її розглядав, намагаючись угледіти бодай частинку справжньої Кетрін Корделл. Не успішного хірурга, не холодну рудоволосу красуню, а звичайну жінку, що ховалася всередині неї.

      Тепер заговорила детектив Ріццолі, і, на відміну від Мура, вона не надто старалася пом’якшувати свої питання. Вона прагнула отримати відповіді і не збиралася гаяти часу на ласкаві слова.

      – Коли ви переїхали сюди, докторе Корделл?

      – Я покинула Саванну через місяць після нападу, – відповіла Кетрін, намагаючись притримуватись ділової манери спілкування Ріццолі.

      – Чому ви обрали Бостон?

      – А чом би й ні?

      – Це досить далеко від південних штатів.

      – Моя матір виросла у Массачусетсі, і щоліта вона привозила нас до Нової Англії. У мене було таке відчуття… ніби я повернулася додому.

      – Отже, ви тут уже два роки.

      – Так.

      – Чим займаєтесь?

      Спантеличена її запитанням, Кетрін насупилася.

      – Працюю тут, у «Пілґрім», разом з доктором Фалько. У травматологічному відділенні.

      – То, мабуть, у газеті «Ґлоуб» щось наплутали.

      – Перепрошую?

      – Кілька

Скачать книгу