Не йди - Марґарет Мадзантіні

Скачать книгу

з моїх білих сідниць, надто широких для чоловіків. Чи я їй ще подобався? Напевно, вона воліла мене одягненим, прикритим дрантям. У мене був животик, а на руках не було м’язів. Та я хотів, щоб вона дивилася на мене не поблажливо, щоб вона побачила недосконалості чоловіка, з котрим їй доведеться провести залишок свого життя. Я пірнув і поплив, не висовуючи голови над поверхнею, доки не відчув, як у мене надулися груди й стало важко. Я виплив і ліг на спину наче плавець, а вода іноді заливалася мені в рот. Спочатку я відчув її руки, що розсікали воду, а потім вона випливла теж побіля мене. Мокре волосся розкрило її обличчя. Я подумав про певні сексуальні сцени з фільмів, відверті кадри, які спадали на нас у темряві залу. Вона німіла в тиші й майже не дихала. А я совався спересердя в кріслі. Не така ж вона дурепа, щоб думати, що в житті можна насправді мати такий секс? Та коли ми виходили з залу, вона мала відсутній погляд, немов картонна лялька.

      Вона бризнула мені в обличчя, занурилася й попливла далі переді мною. Я чув шум її тіла, що розсікало воду все далі й далі від мене. Я залишався на місці з напівзаплющеними очима, трохи розставивши ноги, дозволяючи течії гойдати мене. Можливо, якась маленька рибка розглядала знизу кіль мого тіла. Я повернувся й пірнув з розплющеними очима в блискання, що проникало в морську блакить, занурившись на глибину, де була вже холодна вода, я залишався на дні, на якому помалу коливався пісок. Там у воді, де нічого не чути, я заворушив губами:

      – Я щойно зґвалтував жінку.

      І поплив до світла, яке панувало на поверхні разом із бульками, що виходили з мене, розставивши руки, неначе велика біла риба.

      У студентські роки, Анджело, я боявся крові. На лекціях з анатомії я тримався на відстані, ховаючись за спиною товариша. Я лише слухав звуки, що лунали при розтині, та пояснення професора. Там, де розтинали трупи, кров не була сірою, як у книгах, вона мала свій колір і свій запах. Звичайно, я міг би відкоригувати плани щодо свого майбутнього, міг би стати бездарним терапевтом, як мій тато. Я б теж ніколи не став добрим діагностиком, у мене не було інтуїції. Мене не цікавила хвороба, прихована в плоті. Я хотів розкривати, бачити, торкатися, видаляти. Я знав, що матиму успіх, діставшись до глибини людського тіла, тільки й виключно там. Я пішов супроти власної долі, боровся з нею відчайдушно через те, що вона стояла на перешкоді втіленню моїх мрій, штовхала мене в іншому напрямку.

      Одного ранку в студентському туалеті я поранив собі ліву руку, лезом для гоління я повільно розрізав собі м’яз на великому пальці. Я відчув, як із рани почала бігти кров. Я мусив витримати, не заплющувати очі й витримати. І врешті-решт, мені це вдалося. Я дивився, як моя кров крапала на мийницю, і відчував лише легенький біль. Того ж дня я підійшов до операційного стола й, нарешті, не боявся дивитися. Серце в мене не тіпнулося. Не тіпнулося воно й коли я вперше встромив скальпель у тіло живої людини. Час, що минає від надрізу тіла до появи крові, є особливим часом. Кров не проступає одразу ж, якісь півсекунди рана ще біла. Я зробив тисячі операцій, надріз – це єдине, що викликає в мене

Скачать книгу