LITMIR.BIZ

Скачать книгу

те. До потвори не поспішали. Послали за відьмаком.

      – За відьмаком?

      – Так було, – запевнив другий дідуган. – Комусь згадалося, що на селі відьмака бачено, тож по нього й послали. Проїжджав потім він повз нас. Волосся біле, морда паскудна та ще й страшний меч на спині. Години не минуло, як хтось спереду крикнув, що зараз можна буде їхати, бо відьмак бестію уконтрапупив. Тоді ми й рушили нарешті, а тут, синку, акурат і ти під’їхав.

      – Ха, – сказав Аплегатт замислено. – Стільки я років дорогами ганяю, а відьмака ще не зустрічав. Бачив хто, як він із потворою тією справився?

      – Я бачив! – закричав хлопець із розкуйовдженою чуприною, під’їхавши з іншого боку воза. Їхав на охляп, правлячи худою, кольору гречки, шкапою за допомогою недоуздка. – Усе я бачив! Бо біля солдат був, на самісінькому передку!

      – Гляньте на шмаркача, – сказав дідуган, який правив возом. – Молоко під носом, а як мудриться! А батогом не хочеш?

      – Та нехай уже, батьку, – втрутився Аплегатт. – Скоро розстань, я на Каррерас поїду, а раніше знати хотілося б, що там із тим відьмаком було. Кажи, малий.

      – А було так, – почав швидко хлоп, їдучи ступою поряд із возом, – що прибув отой відьмак до військового коменданта. Сказав, що зветься Ґерант. А комендант на те: як звешся – так звися, краще до роботи берися. І показав, де потвора сидить. Відьмак підійшов ближче, подивився хвильку. До потвори було зі стайе чи й більше навіть, але він тільки здаля глянув і відразу каже: це, каже, мантикора винятково здоровезна і що вб’є її, якщо йому двісті крон дадуть.

      – Двісті крон? – аж захлинувся на те другий дідуган. – Що він, здурів геть?

      – Те саме й пан комендант сказав, тіко шо трохи грубше. А відьмак на те: стільки воно й коштуватиме, а йому – все’дно, нехай потвора на дорозі хоч би й до судного дня сидить. Комендант на те, що грошви стільки не заплатить, що йому легше почекати, аж потвора сама полетить. А відьмак на те, що потвора не полетить, бо вона голодна й люта. А якщо й відлетить, то скоро назад повернеться, бо то її ловецька теро… терет… теретор…

      – А ти, шмаркачу, не теревень тут! – розізлився дідуган, який правив, без видимого результату намагаючись вишмаркатися у пальці, у яких одночасно тримав віжки. – Кажи-но, як воно було!

      – Я ж і кажу! Відьмак так мовив: не відлетить потвора, а буде собі цілу ніч лицаря убитого їсти, потрошку, бо лицар у бронях, видлубати його зсередини непросто. На те підійшли купці й ну відьмака вмовляти, так і сяк, що з-поміж себе зберуть та сто крон йому дадуть. А відьмак їм на те, що – ач, бестія мантикором зветься і надто небезпечна, тож сто крон можуть собі в дупу всадити, він шкірою ризикувати не стане. На те комендант розсердивсь і сказав, що така вже то собача й відьмача доля: шкірою ризикувати і що відьмаки саме для тогось і є, яко ота дупа для срання. А купці, видко, боялися, що відьмак також розсердиться і геть піде, бо на сто п’ятдесят вмовилися. І відьмак меча добув і гостинцем пішов до того місця, де потвора сиділа. А комендант знак від зурочення йому вслід зробив, на землю поплював

Скачать книгу