Автохтони - Марія Галіна

Скачать книгу

бо дзеркало залишилося за спиною, втім, відразу ж грюкнули бічні двері й на майданчик вискочив хтось із моторошною пташиною головою.

      – Я так не можу! – сказав монстр.

      Маска закривала верхню частину обличчя, і було видно, що в монстра ображені губи та драглисті щоки літньої людини.

      – У ній неможливо співати! Я йому казав, це ж… зовсім інакше резонує, та й… я повітря не можу набрати нормально, цей мерзенний дзьоб! Мерзенний! А він ще вимагає, щоб ми в цьому ходили весь час, звикали. Як взагалі до цього можна звикнути? Я йому що, хлопчисько?

      – У комедії дель арте, – сказав він, – грали в масках. І нічого.

      – Змовилися всі, чи що? – Монстр широким жестом зсунув маску на потилицю – чорний блискучий дзьоб тепер стирчав над його головою, наче ріг жука-носорога. – Дель арте, дель арте… Ви самі співати в масці пробували?

      У монстра були стражденні очі з припухлими нижніми повіками.

      – Леоніде, ну досить клеїти дурня, повернися.

      Цей був енергійний, у джинсах і замшевому піджаку. І без маски.

      – Я співак, – сказав Леонід із сумом, – не лицедій. Співак.

      – Хто б сумнівався. Йди до зали. Будь ласка. Потім поговоримо.

      «Ось тобі жовтець, ось волошки, ось мімози, ось і троянди, і левкою квітки; лілії, конвалії, чари весни, бальзаміни та жасмини, аромату сповнені», – лунало з-за дверей. Чи то цей нещасний фармацевт Міллер так бездарно переклав, чи то воно в Герця так і було, він не знав. Бальзаміни та жасмини, Господи Боже ж ти мій.

      Леонід гірко махнув рукою і поплентався назад. У дверях він зачепився дзьобом за одвірок, стишено матюкнувся і зник у мороці.

      – Коротко концепція є такою, – Вітольд підгорнув рукав замшевого піджака і заклопотано поглянув на годинник. – Коротко. Присядемо?

      Він подумав, що Вітольд є старшим, ніж здається. Просто слідкує за собою і дотримує неформального стилю в одязі.

      Вони сіли на банкетку, вкриту кармазиновим плюшем. Жіночі голоси за напівпричиненими дверима й далі з захопленням кльочили про жовтець та волошки. Сопрано, мецо-сопрано.

      – Уявіть, – Вітольд підніс голос, – зачарований замок. Ну, палац Іоланти. Вродливі люди, яскраві шати, зелені, червоні, й троянди, троянди всюди. Квітуча складність середньовіччя, розумієте? І ось вона… Вона сліпа, бо краса – лише навколо неї, а за огорожею, ну просто кошмар за огорожею, розпад, тління… Зовнішній світ, він їй огидний, розумієте? Вона своєю сліпотою наче вибудовує навколо себе заповідний рай, дивний сад, куди немає доступу брутальній реальності. Безгрішне легке життя, вона й сама каже, мовляв, чого це раніше не знала я ані туги, ані горя, ані сліз, і всі дні плинули, бувало, серед звуків небесних та руж? Це ж усе – в передчутті гріхопадіння, у передчутті жаху. І сама вона – в білому й золотому, і промінь прожектора пливе за нею, і прекрасне, прекрасне обличчя! І коли тенор із баритоном, ну, із цим нехлюєм Леонідом, ви ж бачили його, вони… ну, жахливі просто потвори, в чорному, коричневому, незграбному, в страшних масках… І Водемон – потвора, й Робер, і посланець, і сам король. Вони з’являються в заказаному

Скачать книгу