Кінь і його хлопчик - Клайв Льюїс Хроніки Нарнії

Скачать книгу

Едмунд, та сестри: королева Сьюзан та королева Люсі.

      У ті давні часи далеко-далеко на півночі країни під назвою Остраханство, на березі тихої затоки у маленькій халупі жив собі бідний рибалка на ім’я Аршиш. А поратися по господарству допомагав йому хлопчик, який ще змалку звик називати його батьком. Самого ж хлопчика звали Шастою. Щоранку Аршиш на своєму човні виходив у море на лови, пополудні він повертався, запрягав старого віслюка та віз спійману рибу на базар до сусіднього села продавати. Коли рибу розбирали швидко до останньої дрібноти, він повертався додому в доброму гуморі – і тоді Шасті нічого за те не було. Якщо ж торгівля не ладилася, він повертався злий, лаявся на всі заставки та вигадував, до чого б такого доскіпатися, а потім і лупцював Шасту ні за що ні про що. Причепитися завжди було до чого, бо роботи в Шасти вистачало – аж через край: латати невід та очищувати від луски, варити вечерю та прибирати в халупі. Що там відбувалося у світі далі на південь – Шасту не обходило; якось він їздив з Аршишем на ярмарок до сусіднього села саме на південь, та нічого цікавого там не знайшов. Там жили такі самі люди, як і його батько: вдягнені у довгі, до п’ят, хламиди та взуті у дерев’яні постоли із загнутими вгору носами, з тюрбанами на голові та довгими бородами. Ті люди неквапливо вели один з одним довгі бесіди про речі, що на Шасту наганяли нудьгу. Інша річ – ті краї, що лежали на північ. По-перше, там ніхто і ніколи не бував. А по-друге, йому суворо заборонялося навіть думати про те, аби ходити туди самому. Ось чому щоразу, коли він, сидячи на порозі халупи, латав рибальські сіті, погляд його сам собою звертався на північ. Не можна сказати, що там було що розглядати: з порога халупи видко хіба що порослі травою похилі гірські пасма, а над ними – синє небо, у якому де-не-де ширяли птахи.

      Іноді, коли Аршиш був удома, Шаста питав його: «Тату, а що там, за тими горами?» Якщо Аршиш перебував не в доброму гуморі, він мовчки давав тому ляпас і наказував ворушитися замість того, аби базікати. Та бувало й таке, що Аршиш перебував у напрочуд гарному настрої. І тоді він не сварився, а навпаки – починав навчати Шасту добра й розуму.

      – О сину мій, – казав він. – Не дозволяй своєму розуму відволікатися на ті питання, що ставить розуму дозвілля час. Як влучно сказав стародавній поет: «Той, хто справі віддається, тому справа і вдається. А той, чиї вітрила наповнюють вітри питань дозвільних, веде безглуздя човен на скелі лихоліть».

      Щоразу після такої відповіді Шаста не міг позбутися відчуття, що там, на півночі, криється якась таємниця, яку батько силкується приховати. Насправді ж бідний рибалка зовсім нічого не приховував – він дійсно не знав, що там, за тими горами. Не знав та й знати не волів. Він був, так би мовити, людиною практичного складу.

      Та одного разу біля їхньої халупи зупинився вершник. Він прискакав з півдня на коні, від одного погляду на якого аж дух захоплювало: ставний, сірий у яблуках, із довгою шовковистою гривою та довгим хвостом, а його стремена й вуздечка були оздоблені щирим сріблом. Під пару коню був і вершник. З-під шовкового тюрбана виглядав шишак із шишкою, на сонці вигравала кольчуга, а на боці висів великий ятаган; зі спини його захищав круглий щит із мідними бляшками, а в правиці він стискав довгого списа. Обличчя в нього було засмагле, як, утім, і у всіх остраханців, та що одразу впадало в очі – то його мідно-червона завита борода, змащена запашними оліями. Та Аршиш, ледве вгледівши у того на правиці золотий браслет, одразу ж здогадався, що перед ним не звичайний подорожній, а таркаан – так звалися тутешні вельможі. Він упав на землю горілиць, аж бородою ткнувся у пилюку, одночасно роблячи відчайдушні знаки Шасті, мовляв, щоб і той упав на коліна.

      Таркаан зажадав нічлігу та гостинності, тож відмовити йому рибалка не насмілився. На вечерю вельможному гостеві на стіл подали найкращі страви, що їх можна було приготувати в рибальській халупі. Та гість тільки з огидою носа відвернув. А Шасті, як і завжди, коли в рибалки траплялися гості, тицяли окрайчик хлібця та відправляли геть із хати ночувати просто неба. Зазвичай у таких випадках Шаста доїдав свій хліб та плентався ночувати у хлів до віслюка під очеретяну стріху, що хоч як, та захищала від негоди. Та зараз іти спати було ще зарано, тому Шаста, якого ніхто й ніколи не вчив тому, що підслуховувати за дверима – то принаймні неввічливо, сів собі тихесенько на приступочці і припав вухом до шпаринки, аби почути, про що там теревенять дорослі. І ось що він почув.

      – О найгостинніший господарю, приховувати я не стану: як би мені взяти та й придбати у вас вашого хлопчиська?

      – О мій володарю, – догідливо відповів рибалка (із його голосу Шаста ясно собі уявив, як той, либонь, жадібно облизується), – яку ж ціну може призначити ваш покірний слуга, хоч яким би низьким за походженням він і не був, за те, аби віддати своє єдине дитя до рабства, нехай і в добрі руки? Бо, як істинно сказав поет: кров людська густіша за сукровицю; рідна ж кров – червоніша за рубін.

      – Не годиться сперечатися з давнім поетом, – кивнув таркаан, – але ж інший поет зазначив: «Той, хто замислив увести в оману благочестя, хай не обманює себе: він спину підставляє батогу!» Тож не паскудь свої вуста, запеклі віком, мерзотою брехні! І я скажу чому:

Скачать книгу