LITMIR.BIZ

Скачать книгу

що нагадують скотомогильники, а приватна інтимна крамничка, всуціль заповнена ящиками з пивом та бананами. Зайшовши і поштовхавшись у тісних кулінарних закамарках, ми знайшли власника. Це був старий огрядний чоловік, непевного зросту і політичних поглядів, він читав, здається, Гемінґвея, і ми йому очевидно заважали.

      – Скільки у вас тут речей! – несміливо говорить Сільві.

      – Тисяча двісті, – саркастично відповідає чоловік.

      – Нам потрібен сир і помідори, – Сільві вирішила вкінець зіпсувати йому настрій.

      – І пиво, – підказав я.

      – Скільки? – чоловік стійко тримався й обслуговувати нас не поспішав.

      – Півкілограма, – сказала Сільві.

      – Дванадцять штук, – відказав я.

      – Беріть, – дозволив чоловік.

      Ми почали вибирати. Я взяв дві упаковки, підійшов до чоловіка й виклав бабки.

      – Ми до вашого сусіда-художника приїхали, – почав знову Ґашпер. – Ви його знаєте?

      На обличчі продавця вперше з'явилася посмішка.

      – А, – говорить, – старий чех! Знаю-знаю, постійний клієнт. Передавайте вітання старому хуєві!

      Він іще деякий час радісно крекче, бере у Сільві десятку за помідори й сир і разом із здачею насипає їй повну долоню фруктових карамельок.

      – Гарного дня, дівчинко, – каже він.

      Сільві дякує і ховає карамельки до кишені джинсів. Я дістаю презерватив і простягаю мужчині. Це з Відня, кажу. Той вдруге посміхається.

      Художника звати Руді. Він справді був приятелем Гавела і робив у себе в Чехословаччині великі металеві об'єкти. Якби гелікоптерам і літакам ставили пам'ятники, вони мали б десь такий вигляд, як об'єкти Руді. Коли росіяни дали старому Дубчеку під зад, Руді ще деякий час лишався вдома і далі робив свої багатометрові конструкції, що складалися із лопастей, фюзеляжів і залізних балок. У якийсь момент радянську владу це дістало, Руді звинуватили в абстракціонізмі, до того ж так воно і було, і попросили куди-небудь звалити. Руді вибрав Західний Берлін. Уже через кілька років після еміґрування він мав власне ательє і сталі замовлення. Його металеві штуки купували банки й страхові компанії та встановлювали їх біля своїх офісів. Останні років п'ятнадцять Руді мав у Чехії постійні персональні виставки, але повертатися не хотів, хоча зла на батьківщину не тримав. Нині йому було під сімдесят. Він зустрів нас у дворі, Сільві зателефонувала йому з генді, мовляв, ми вже тут, з бухлом і сиром, давай, зустрічай, він вийшов у джинсах і теплій сорочці, нашу подружку він знав з дитинства, коли та ще не грала на піаніно, був знайомий з її батьками, тож вони почали обійматись, а вже потому всі зайшли в ательє і, поки Сільві готувала свій тричі нікому не потрібний салат, старий водив нас приміщенням і показував різні штуки – макети, неґативи, карикатури на друга Гавела і на Ґорбі чи просто якісь поштові листівки від онуків.

      Побачивши наше пиво, він мовчки дістав дві пляшки сухаря.

      – Слухай, –

Скачать книгу