LITMIR.BIZ

      Ніч. Зачинена добре убога хатина.

      В хаті темно зовсім, бо вже пізня година, —

      Тільки мріється, наче б у чорній тіні…

      Висить мокра рибальськая сіть при стіні;

      У далекому закутку мисник видніє,

      А на йому убоге начиння ясніє;

      Ліжко видко й заслони спадають над ним,

      Біля його постіль на помості старім, —

      П’ять маленьких діток сплять, в кубелечку наче.

      У печі блима вогник, і світло тремтяче

      Червонить темну стелю. Склонившись, бліда,

      Жінка молиться й думку турботну гада.

      То їх мати. Сама. Надворі десь, ревучи,

      Вітру, небові, ночі, туманові, кручі

      Кида чорне ридання страшний Океан.

      Чоловік десь на морі. Він в бурю, в туман

      Йде на герець затято: рибалка він зроду!

      Він пливе, не зважає на дощ, на негоду,

      Бо голодні дітки. Виплив, – темно було,

      Сходи в пристані море зовсім залило.

      Править сам він човном на чотири вітрила.

      Жінка вдома лишилась, старе дещо шила,

      Потім невід справляла, робила гачки,

      Приставляла в печі до багаття горшки,

      Потім богу молилась, як діток приспала. —

      Він самотний (а хвиля щораз набігала).

      Він пливе – по безодні понурій, – скрізь тьма.

      Тяжкий хліб! холод, ніч; ні зоринки нема.

      Між валів навісних, там, де хвилі, мов гори,

      Місце єсть дуже рибне в безмірному морі.

      Місце темне, рухливе, непевне, страшне,

      Та вже срібная риба його не мине.

      Невеличке воно, – двічі більше, ніж хата, —

      Ніч осіння на дощ та тумани багата!

      Щоб знайти теє місце в пустелі хибкій,

      Пильнувать треба хвилю і вітер швидкий.

      О, він мусить тепер пильнувать при демені!

      Край човна повзуть хвилі, вужі ті зелені;

      Котить чорна безодня безмірні вали.

      І від жаху всі снасті в човні загули.

      Він на морі студенім Жанні споминає,

      А Жанні його кличе і плаче; стріває

      Думка думку у тьмі. Думки – серця пташки!

      Вона молиться. Скиглять так прикро чайки,

      Мов на сміх… їй каміння підводні здаються

      В океані лихім… Мрії тяжкі снуються

      В її думці: рибалки по морі пливуть,

      Розлютовані хвилі їх кидають, б’ють…

      А байдужний дзигар б’є, мов кров тая в жилі, —

      Кида в вічність таємную хвиля по хвилі

      Доби, дні; то весна, то зима настава;

      Кожний стук той в безмірних світах відкрива

      Людям, – зграї шулік і голубок, – без впину

      То колиску одним, то другим домовину…

      Вона дума-гадає, – ох, злидні які!

      Ходять босі і літо і зиму дітки.

      Опріч ячного хліба нічого немає.

      Боже! вітер, як міх той ковальський бурхає!

      Берег, наче ковадло, лунає, мигтять

      Зорі в чорному там урагані, летять,

      Мов над огнищем іскор рої. В сій годині

      Північ, мов танцюристка в єдвабній личині,

      Скаче, світить очима, регоче й гуде.

      Північ, мовби таємний розбійник, іде, —

      Чоло вкрите дощем, вітром, бурею-млою, —

      Схопить бідну тремтячу людину рукою,

      Брязне раптом об скелю, об бескид страшний.

      Леле! хвиля тлумить крик рибалки гучний.

      Чує бідний рибалка, – човен потопає;

      Тьма й безодня – розкриті… і він споминає

      Свій причал і у проміні беріг рідний!…