Скачать книгу

риниця

      Вертоград моей сестры…

Пушкин

      * * *

      У сестри моєї тихо

      Процвітає сад в ограді.

      Кінамон, моя утіха,

      Нард, алое в любім саді.

      Там квітки, як в божім раю.

      Що на Тигрі да Євфраті,

      Зорями в траві зоряють,

      Тонуть-плавлють в ароматі.

      Там гранати наливнії,

      Солодощів дивних повні…

      Гудуть бджоли золотії,

      Мов з Едему тихі дзвони.

      Серед саду-винограду

      В кринах схована криниця…

      Мойму серцю на відраду

      Заворожена водиця.

      Заворожена й заклята,

      Щоб не знали люде ходу:

      Бо призначено для брата

      Чисту воду-прохолоду..

      Вітре тихий від заходу!

      Вволи волю мого серця:

      Повінь чарами на воду.

      Нехай ллється, нехай ллється.

      Вітре буйний аквілоне!

      Подми чарами, крилатий,

      На ті нарди, кінамони,

      * * *

      І вдень журюсь, і серед ночі:

      Ой Лелечко ж, мій боже Лелько!

      Весна та гарні карі очі

      У змові на моє серденько.

      Весна та гарні карі очі

      На мене потайно змовлялись,

      І рози й солов’ї щоночі

      В ті, певно, змовини мішались.

      * * *

      Благословляю час той, і годину,

      І ту ясну невимовну хвилину,

      Як я, об’їхавши світ-Україну,

      Тебе побачив, над людей людину.

      В тобі з душею понялась урода

      І з серцем тихим — розуму свобода…

      Пещене чадо рідного народа!

      Пишається тобою вся природа.

      До тебе я, приблуда, приблудився,

      На тебе я, мов на святу, дивився,

      Твоїм умом і серцем просвітився,

      Немов на світ удруге народився.

      Благословен же час той і година

      І ти, ясна, незабутна хвилино.

      Як світ мені широкий — Україна

      В тобі з’явився, над людей людино!

      * * *

      Блукав я самітно проміж деревами

      З моєю печаллю один

      І мучивсь гіркими давнішніми снами,

      Та й знов собі серце вразив.

      Де ви сього слова про жаль мій набрали

      Пташки, в воздуховій горі?

      Коли б же ви про мене у співах мовчали,

      Було б іще гірше мені.

      1896, ноября 17. Гейне 1,38

      * * *

      В твої голубенькі очі,

      Як в море тихе, зазираю,

      І мрій стільки в серці у мене,

      Що я про них слова не маю.

      Про очі твої голубенькі

      Я всюди, о, всюди гадаю

      І в морі голубеньких думок

      Щасливим умом поринаю.

      * * *

І

      Вітаю глуш твою, куточку мій затишний,

      Де я ховаюсь од лихих людей,

      Що гайдамаками осіли «город пишний»,

      Хвалителями гидосних страстей,

      Через котрі наш край ув Азію подався,

      Пустинею ума і людськості зістався.

ІІ

      Я тут — мов у раю… Кругом живуть панки,

      Такі байдужні до самопознання,

      Як їх хаптурники, їх судді й мужики…

      Благословенний край розумовання!

      Погляну з захисту — воли, воли й воли,

      Безмовні, як і їх батьки й діди були.

ІІІ

      Я тут — новий Адам: свій тихий рай обходжу

      І всім скотам даю іменованнє,

      Скотам і гадам, що в котрого знаходжу,

      На споминку, на вічне пам’ятаннє,

      Що пробував

Скачать книгу