LITMIR.BIZ

Скачать книгу

      М. О. Максимовичу

      I

      Чоловiк умер, двоє дiток менi покинув, два сини. Треба менi заробляти, треба своїх дiток годувати. Не справлюсь сама. Те продала, те продала – усе попродала. Важко нам, убогим, своє добро збувати, що воно в нас кров’ю обкипiло!

      Збула… Клопочуся, бiдкаюся – з ночi до ночi. Нiколи раразд i дiточками втiшатись…

      А дiтки ростуть, уже й в’ються коло мене i щебечуть – мої соловейки.

      II

      Андрiйко був у мене повновидий, ясноокий, кучерявий; веселий був хлопчик, жвавий. Було, за день добре менi впечеться своєю пустотою, а ще лучче розважить. I посварюсь, i поцiлую його. Вiн був старшенький.

      А що вже Василько, – тихий, сумирний: i в хатi не чуть, i на дворi не видно. Був якийсь задумливий змалку: чи те, що вiн у таку тяжку годину народився, хутенько пiсля мого чоловiка, чи таку вдачу йому бог дав.

      Андрiйко село оббiжить, – вернеться червоний, смiючися, пустуючи; а сей, гляди, пiд хатою де-небудь сидiтиме: землею пересипається або зiлля всякi вишукує; розкопує щось – робачка вигребе або метелика вловить, – дивиться, думає… Гукне Андрiй, вiн увесь здригнеться. А коли, то, було, ляже в садку та цiлiсiнький день i пролежить нерухомо, мов прислухається до чого.

      – Що се задумався, сину? – спитаю.

      – Який сей свiт великий, нене!

      Ще хлоп’ям був, приземком, а всi вже зiлля знав; i як зветься, i де й коли процвiтає, i яким цвiтом, i коли пташки у вирiй одлiтають, i коли прилiтають з вирiю – усе вiн теє знав.

      – Се йому так бог дав! – було менi кажуть люди. – Не хайте його, – се йому так бог дав!

      III

      Ото, було, тими вечорами довгими осiннiми, як вже стомить мене робота, – заберу обойко до себе на колiна та почну на добрий розум навчати: як вмiю, так i навчаю. Розказую їм i про те, i про друге – толкуюся з ними. Отже, мiй Андрiйко хутко i заскучає; так вiн i вариться: очi собi тре, i позiхає, i зiтха. «Пустiть вже, мамо!» – проситься. А скоро пустив, – чого не загадає! I гомонить, i пустує, поки й сон зможе. А Василько буде хоч цiлечку нiч тую довгу iзо мною сидiти, мене слухаючи та менi в вiчi пильнесенько дивлячись. Поснемо. Вночi прокинешся – не спить Василько мiй.

      – Сину! Чому ти не спиш?

      – Так… не хочу!.. Чого, мамо, нiч темна-невидна?

      – Так бог дав, дитино, що темно уночi… Спи, – кажу йому, – спи!

      Вiн i змовкне… Тiльки довго ще невпокiйно ворочається.