LITMIR.BIZ

      Скрізь, де глянеш, гарно в полі, —

      Радість після горя;

      І вже птиця веселенько

      Летить із-за моря.

      Світить сонце в чистім небі,

      Уже живе гріє,

      То і небо скрізь, як глянеш, —

      Ясно голубіє…

      Так весело, хоч є думка,

      Що осінню знову

      Вітер буйний розквічає

      Байрак і діброву.

      Але осінь ще далеко,

      Нехай все й пов’яне,

      Уп’ять прийде весна божа,

      Все радісніш стане.

      Тільки я щось дуже смутно

      Дивлюсь на сю весну…

      Все оживе, а я, бідний,

      Серцем не воскресну…

      Взяли його розірвали, —

      Воно застогнало…

      Чують люде та і кажуть,

      Щоб воно мовчало.

      Задушили його сльози, —

      Вже більше не плаче:

      Мовчить, тільки глухо болить

      Серденько козаче…

      І жде води цілющої,

      А на те похоже,

      Що вже йому на сім світі

      Ніхто не поможе.

      Цвіте весна, шумлять води,

      Тече річка логом,

      А я собі дивлюсь мовчки

      Та думаю: «З богом!»

      Уже ж мені з моїм горем

      Та не розлучатись,

      Моїм думкам, як сім квіткам,

      Та не розпускатись.

      Тільки й щастя, що подумать:

      Прилинуть морози,

      Здавлять душу молодецьку

      І висушать сльози…

      Аж тут доля де озьметься

      Та й словами каже:

      «Хто вродився нещасливим,

      То так і поляже».

      А я кажу своїй долі:

      «Тебе не шаную,

      Бо смерть моя ходить близько,

      Я серденьком чую…

      А як з нею побачимось,

      Душа горя збуде —

      Тоді, доле, бог з тобою,

      А буде, що буде».