LITMIR.BIZ

Скачать книгу

вуть воли, як ясла повні

      ЧАСТИНА ПЕРША

      I. ПОЛЬОВА ЦАРIВНА

      Надворi весна вповнi. Куди не глянь скрiзь розвернулося, розпустилося, зацвiло пишним цвiтом. Ясне сонце, тепле й приязне, ще не вспiло наложити палючих слiдiв на землю: як на Великдень дiвчина, красується вона в своїм розкiшнiм убраннi... Поле — що безкрає море — скiльки зглянеш — розiслало зелений килим, аж смiється в очах. Над ним синiм шатром розiп’ялось небо — нi плямочки, нi хмарочки, чисте, прозоре — погляд так i тоне... З неба, як розтоплене золото, ллється на землю блискучий свiт сонця; на ланах грає сонячна хвиля; пiд хвилею спiє хлiборобська доля... Легенький вiтрець подихав з теплого краю, перебiгав з нивки на нивку, живить, освiжав кожну билинку... I ведуть вони мiж собою тиху-таємну розмову: чутно тiльки шелест жита, травицi... А згори лине жайворонкова пiсня: доноситься голос, як срiбний дзвiночок, — тремтить, переливається, застигав в повiтрi... Перериває його перепелячий крик, зiрвавшись угору; заглушає докучне сюрчання трав’яних коникiв, що як не розiрвуться, — i все те зливається докупи в якийсь чудний гомiн, вривається в душу, розбуркує в нiй добрiсть, щирiсть, любов до всього... Гарно тобi, любо, весело! На серцi стихають негоди на думку не лiзуть клопоти: добра надiя обгортає тебе добрими думками, бажаннями... Хочеться самому жити й любити; бажаєш кожному щастя. Недаром в таку годину — аби недiля або яке свято — хлiбороби виходять на поле хлiба обдивлятись! Отакої саме пори, в недiлю, пiсля раннього обiднього часу, — тим шляхом, що, звившись гадюкою, пославсь од великого села Пiсок аж до славного колись Ромодану, — йшов молодий чоловiк. «Не багатого роду!» — казала проста свита, накинута наопашки, — «та чепурної вдачi», — одмовляла чиста, бiла, на грудях вишивана сорочка, виглядаючи з-пiд свити. Червоний з китицями пояс телiпався до колiн, а висока сива шапка з решетилiвських смушкiв, перехиляючись набакир, натякала про парубоцьку вдачу... Iшов справдi парубок. На перший погляд — йому, може, лiт до двадцятка добиралося. Чорний шовковий пух тiльки що висипався на верхнiй губi, де колись малося бути вусам; на мов стесанiй борiдцi де-где поп’ялось тонке, як павутиння, волоссячко. Нiс невеличкий, тонкий, трохи загострений; темнi карi очi — теж гострi; лице довгообразе — козаче; нi високого, нi низького зросту, — тiльки плечi широкi, та груди високi... Оце й уся врода. Таких парубкiв часто й густо можна зустрiти по наших хуторах та селах. Одно тiльки в цього неабияке — дуже палкий погляд, бистрий, як блискавка. Ним свiтилася якась незвичайна смiливiсть i духова мiць, разом з якоюсь хижою тугою...

      Парубок плiвся повагом, позакладавши руки назад себе; позирав навкруги своїми блискучими очима; iнодi зупинявся й довго розглядав зелене нив’я. То знову йшов; то знов становився де-небудь на згiрку — i знов оглядав поле. Ось перейшов i драний мiсточок посеред лук, на низинi, у балцi. Пiд ним ще не висохли веснянi калюжi — аж зацвiли, позеленiли: кумкають в них жаби рано й вечiр. От опинивсь на невеличкiм горбу по той бiк мiсточка; став, обернувся лицем до його; глянув на рудку; перевiв погляд на крайне жито. «Оже, тут кращi хлiба, нiж пiд селом, — подумав сам собi, — тут, мабуть, сильнiший дощ пройшов...» Знов повернувся, — i рушив далi.

      Спустившись в долину, повернув з курного шляху на обнiжок — i пiшов помiж зеленими житами. Ось пiдiйшов до однiєї ниви, нахилився, вирвав при самiм коренi пучок жита, глянув на його, далi глянув на ниву, — i лице засвiтилось одрадою. «От де моя праця, — немов казали його очi, — не марно потрачена: вона зробила з мене чоловiка, хазяїна!..» Повертiвши в руках вирване жито, вiн скинув очима на другий бiк межi; знову глянув на свою ниву, наче рiвняв двi ниви мiж собою, — i промовив вголос: «Бач... на нашому полi жито краще, нiж у дядька Кабанця: моє таке густе та гонке, а в його — ледве од землi одлiзло, — низеньке, жовте, засмоктане...»

      Не вспiв доказати останнього слова, — чує: недалеко, з-за жита, хтось спiває... Вiн притаїв дух; насторожив ушi, слуха... Голос тонкий, гнучкий, дзвiнкий, так i розходився на всi боки: то розлягався в високiм просторi; то слався по землi, по зелених житах; то замирав од далеки на полях розлогих; то вливався в душу якимсь несвiдомим щастям...

      Парубок стояв, як зачарований. Йому здалося — вiн зроду не чув такого свiжого, гнучкого голосу. У його в очах засвiтилась одрада; лице прояснилося, наче хто збризнув його свiжою водою; серце затiпалось немов хто доторкнувся до його... «Хто б це?» — подумав вiн, — та й пiшов на голос. Не встиг ступить десяти ступнiв, як пiсня стихла, — тiльки одна луна її бринiла ще над головою у його. Ще ступiнь, ще... зашелестiло жито, заколихалося, немов у йому щось борсалось, билось... Ще хвилина — i з жита заманячила дiвоча постать... Парубок став. Дiвчина, як перепелка, знялась — i помчалась вподовж ниви. Низенька, чорнява, заквiтчана польовими квiтками, вона й трохи не схожа була на селянок, часто запечених сонцем, високих, iнодi дуже неповоротких дiвчат. Маленька, кругленька, швидка й жвава, одягнена в зелене убрання, мiж високим зеленим житом, — вона здавалася русалкою... Парубок спершу, мабуть-таки, чи й не прийняв її за ту польову царiвну, бо стояв, як укопаний, розтягши й без того довгообразе лице, широко розкривши здивованi очi...

      Дiвчина одбiгла трохи i собi стала. Озирнулась, глянула на його веселими очима, усмiхнулась свiжим, молодим личком.

Скачать книгу